Спогади звичайних українців про Майдан: 18 лютого

У річницю розстрілів Майдану, вшановуючи пам'ять Героїв Небесної Сотні«Слово і Діло» розпочинає серію публікацій свідків кривавих подій 18-20 лютого.


У споруді пролунала сирена. «Всім покинути будівлю до 14.00. Повторюю, всім покинути будівлю до 14.00», – не зупинялося внутрішнє радіо. Тоді я працювала в невеличкому офісі, що винаймала моя подруга, з вікнами в сторону головної площі країни, себто – Майдану.

Бачити Стелу Незалежності у клубах чорного диму було дуже важко. Але і очі, і серце тягнулися туди де виборюють незалежність нашої держави. Після трьох місяців Майдану починалося деяке зніверення, тим паче, протистояння перейшло з мирного до силового. І якщо раніше Майдан давав позитивну енергію, то тепер все стало інакше – ніяких веселих пісень, на серці засіла тревога, сон пропав, а в руках з'явилися бинти та кровозупиняючі.

«Всім покинути будівлю», – кричало на мене радіо. Але більше мене хвилювали інші трансляції – стріми подій, що відбувалися на Інститутській.

Це вже потім я дізнаюся, що о 16.00 КП «Київський метрополітен» люб'язно закриє усі свої двері і кине на призволяще тих, хто утримує роботу комунального корупційного гіганта. Що мої колеги йдуть до найближчого вільного транспортного вузла – площі Перемоги, і що я, попри всю небезпеку штурму, сама йду на Майдан.

17.45. Силовики говорять про зачистку, що наближається, вона намічена на 18.00, але відбудеться пізніше. У мене з собою великий пакет різніх ліків і перев'язочних матеріалів, а за спиною шкільна «медицина». З часів подій на Грушевського доволі часто доводилося «бродяжити» і допомогати з легкими пораненнями. Я вперше побачу кульове поранення і допоможу хлопцю перев'язати ногу. Я зустріну усміхненого знайомого в смішній «лицарській» броні, за дві години його контузить гранатою і він на місяць зляже в ліжко.

Пів на сьому. Силовики почали штурм, усюди стріляють. Я роблю «медичну» роботу на автоматі. Сьогодні я не журналіст. Сьогодні я не людина навіть. Усе моє єство покликане на одне – допомогати – промивати та перев'язувати.

Коли я помічу палаючий Будинок профсоюзів, звідти вже нікого не можна врятувати. Люди будуть стрибати з вікон, «беркутівці» займуть позиції біля все тієї ж Стели Незалежності. А на наступний день, я зустріну того ж хлопчину, якому я перев'язувала прострілену ногу. Тільки ми будемо зовсім іншими. Він – мертвим, тому що захистив мене, а я – живою, рівно з тієї ж причини.

Анастасія Соснова, журналіст

Продовження серії 19 лютого.

***
Редакція «Слово і Діло» може не поділяти точку зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.