У річницю розстрілів Майдану, вшановуючи пам'ять Героїв Небесної Сотні, «Слово і Діло» розпочинає серію публікацій свідків кривавих подій 18-20 лютого.
Перша частина: Спогади звичайних українців про Майдан: 18 лютого
***
Я пам'ятаю, як застрелили людину на моїх очах – він просто впав. І потекла українська кров.
Сказати, що я тоді відчула? Майже нічого. Нестерпний біль і горе прийшли набагато пізніше, коли те, що було навколо стало цілковитою реальністю, а не кадрами з наддорогого голівудського бойовика чи може фільму-катастрофи...
Поранені були усюди. Їх бинтували на вулицях, у готелях, монастирях. Оперували на місцях, зі сцени намагалися координувати дії протестувальників. А що в цей час робив Янукович, до речі? Чи не пив чай зі смаком нашої крові? Чи може він милувався кришкою золотого унітазу і думав, яких конкретно страусів він забере з собою?
Центр Києва перетворився в яскраво-червоне місиво вогню і крові. Каски і броніжелети, щити, «коктейлі Молотова», наманікюрені жінки обдертими пальцями викалупують бруківку і складають по-жіночому в акуратні купки, намагаючись створити з хаосу навкруги материнських порядок.
Повз мене несуть поранених і вбитих. Цей потік наче ріка – не закінчується. А прапор на мені у крові. Це моя кров? Ні, не моя.
Але медбрат мене вже схопив і тягне оглянути з небезпечної зони. Він не чує мене. А я думаю про маму.
І чесно, я не пам'ятаю, коли життя почалося знову.
P. S. Хочу висловити щиру подяку медбрату, який своїм вчинком не дозволив мені потрапити під кулі. Щастя тобі.
Анастасія Соснова, журналістка
Продовження серії 20 лютого.
***
Редакція «Слово і Діло» може не поділяти точку зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
ПІДПИСУЙТЕСЬ У GOOGLE NEWS
та стежте за останніми новинами та аналітикою від «Слово і діло»