Остання масована ракетно-дронова атака росії по Києву показала не лише силу російського терору, а й одну дуже неприємну деталь: навіть ті місця, які люди звикли сприймати як відносно безпечні, не завжди є справжніми укриттями. Йдеться, зокрема, про підземні паркінги житлових комплексів, які під час повітряних тривог часто стають місцем, куди спускаються мешканці.
Після одного з ударів у Києві російська ракета пошкодила підземний паркінг одного із ЖК в Печерському районі. За повідомленнями медіа, внаслідок удару там загорілися автомобілі, але, на щастя, люди не постраждали. Сам факт цього інциденту важливий: паркінг може бути під землею, мати бетонні конструкції й виглядати надійно, але це ще не означає, що він проєктувався як захисна споруда цивільного захисту. Люди ж вкотре наголошують на нестачі якісних укриттів, тоді як фізично не у всіх є можливість рушати до глибоких станцій Київського метрополітену.
Укриття – це не просто «мінус перший поверх». Це споруда або простір, який має відповідати конкретним вимогам: міцність конструкцій, вентиляція, евакуаційні виходи, протипожежна безпека, зв’язок, доступ до води, санітарні умови, автономність і зрозумілий порядок використання. Без цього люди можуть отримати лише ілюзію безпеки.
Київ має тисячі укриттів, але питання в якості
Формально Київ має велику мережу укриттів. За інформацією, наданою міськрадою Києва на журналістський запит «Слова і діла», станом на квітень 2026 року у десяти районах столиці діяли 4357 укриття. Це велика цифра, але вона не знімає головного питання: скільки з цих об’єктів справді доступні, облаштовані, придатні для тривалого перебування і здатні реально захистити людей під час сучасних комбінованих атак?
Проблема не лише в кількості. Укриття може бути нанесене на карту, але бути зачиненим. Може бути відкритим, але без вентиляції. Може мати табличку, але не мати нормального санвузла, води чи місця для людей з інвалідністю. Може бути «найпростішим укриттям», але не витримувати серйознішого ураження. Саме тому Україні потрібна не статистика заради звітності, а чесний аудит: що є сховищем, що є протирадіаційним укриттям, що є спорудою подвійного призначення, а що є просто підвалом, який тимчасово використовується через відсутність кращого варіанту.
Київ останніми роками інвестує в укриття, особливо в освітній сфері. У 2025 році міська влада повідомляла про додаткові кошти на будівництво та ремонт укриттів у школах, дитсадках і соціальних об’єктах. Але навіть значні бюджетні витрати не вирішують проблему автоматично, якщо немає єдиної системи оцінки якості, пріоритетності й відповідальності за кожен об’єкт.
Харків і підземні школи: коли безпека стає умовою життя
Найгостріше питання укриттів постає у прифронтових і прикордонних містах. Харків – один із найочевидніших прикладів. Там безпечний простір – це вже не допоміжна інфраструктура, а умова для того, щоб діти могли вчитися, батьки працювати, а місто зберігало нормальне життя попри постійні російські удари.
Саме тому в Харкові з’явилися підземні школи. Це дуже важливий напрям, бо він переводить цивільний захист із режиму «перечекати тривогу» в режим «жити й навчатися попри війну». Але підземні школи не можуть бути універсальною відповіддю для всієї країни. Вони потрібні, але разом із ними потрібні укриття в лікарнях, адміністративних будівлях, ЦНАПах, транспортних вузлах, житлових районах, на підприємствах і в громадах.
І тут важливо не звести все до будівництва кількох показових об’єктів. Україна має перейти до логіки мережі: кожна громада повинна розуміти, де люди ховаються, як швидко вони можуть туди дістатися, хто відповідає за стан укриття, як воно обслуговується, чи є там світло, вода, аптечка, засоби зв’язку, інструкції й доступність для маломобільних людей.
Фінський урок: цивільний захист як щоденна звичка
Україні не треба вигадувати все з нуля. Є країни, які десятиліттями жили поруч із російською загрозою і зробили з цього правильні висновки. Найкращий приклад – Фінляндія. Там система цивільного захисту розбудовується ще з середини ХХ століття, а укриття давно стали частиною міської інфраструктури.
Фіни готові ділитися своїм досвідом, а їхні досягнення у цьому питанні вражають: за розрахунками експертів, підземних укриттях можуть сховатися до 90% всього населення країни – мова йде про понад 5 мільйонів осіб! Так, наприклад одне з сучасних укриттів у Гельсінкі здатне прийняти близько 6000 людей, а в мирний час використовується як простір для спорту, дитячих активностей та інших потреб громади. У разі загрози такий об’єкт можуть переобладнати під укриття протягом 72 годин. Це дуже важлива логіка: укриття не стоїть порожнім і не перетворюється на занедбаний підвал, а працює щодня, утримується в нормальному стані й залишається корисним для міста.
Фінська система побудована на принципі обов’язковості. У Фінляндії укриття мають передбачатися у будівлях площею понад 1200 квадратних метрів, а їхня вартість становить приблизно 1,5-4% від вартості нового будівництва. Це не малі кошти, але це ціна готовності. І вона значно нижча, ніж ціна людських життів, паніки, хаотичних рішень та відбудови після трагедій.
Найцінніше у фінському досвіді – не лише бетон і підземні тунелі. Найцінніше – культура готовності. Фіни не будували укриття тому, що «війна точно буде завтра». Вони будували їх тому, що поруч є росія, а отже держава не має права бути неготовою. Для України після 2014-го, а особливо після 2022 року, цей висновок мав би стати базовим.
Приватні укриття: ціна страху та відповідь ринку
Поки держава та громади намагаються наздогнати потребу, в Україні сформувався ринок приватних укриттів. Люди замовляють їх разом із будівництвом будинку або окремо біля нього. Компанії пропонують підземні сховища, кімнати безпеки, монолітні бетонні конструкції, вентиляцію, автономне електроживлення, водопостачання, фільтрацію повітря та інші рішення.
В Україні вже сформувався окремий приватний ринок укриттів – від невеликих металевих капсул до повноцінних підземних бункерів «під ключ». Це дуже показова тенденція: коли люди не впевнені, що поряд із домом є надійне комунальне чи державне укриття, вони починають купувати безпеку самостійно.
Ціни дуже різні. Найдешевші модульні рішення на 2-4 особи стартують приблизно від 5-10 тисяч доларів, бетонні мінісховища для 4-8 людей із базовою вентиляцією та ремонтом – від 10-20 тисяч доларів, а капітальні підземні бункери площею 20-25 кв. м із санвузлом, генератором, автономною вентиляцією та кількома виходами можуть коштувати 25-60 тисяч доларів. Елітні варіанти з преміум-облаштуванням легко переходять межу у 100 тисяч доларів.
Значну частину бюджету формують земляні роботи, котлован, вивезення ґрунту, монтаж краном, підключення інженерії, фільтрація повітря, дизель-генератор, водопостачання, санвузол, броньовані двері, протиударні люки та внутрішнє оздоблення. Тому реальна вартість проєкту може зрости ще на 20-30% від початкової ціни. Сам факт появи такого ринку важливий: він показує, що запит на безпеку в Україні став масовим. Але водночас це й тривожний сигнал – цивільний захист не може бути лише приватною послугою для тих, хто може собі її дозволити.
Логіка доступних укриттів
Окремо варто згадати практичні ініціативи, які працюють не на рівні великої державної програми, а на рівні громад, ОСББ, волонтерів і локальних команд. Науково-мистецька платформа «Острів» підготувала безоплатний практичний посібник «Як реалізувати найпростіші укриття+». Його цінність у тому, що він говорить не лише про ідеальну інфраструктуру, а про те, що можна зробити вже зараз – навіть за обмежених ресурсів і стислих термінів.
Посібник містить рекомендації з облаштування найпростіших укриттів і базується на практичному досвіді реалізованих проєктів. Автори підкреслюють, що такі простори мають бути не тільки місцем безпеки під час повітряних тривог, а й частиною повсякденного життя громади – освітнім, культурним або спільнотним простором.
Це дуже правильна логіка. Якщо укриття використовується лише під час тривоги, воно швидко занепадає: там накопичується сміття, ламаються меблі, псується вентиляція, ніхто не відчуває відповідальності за простір. Якщо ж укриття щодня працює як кімната для зустрічей, лекцій, дитячих занять, волонтерського штабу чи культурних подій, воно залишається живим, доглянутим і зрозумілим для мешканців.
Така модель особливо важлива для ОСББ і громадських ініціатив. Не кожна громада може одразу побудувати фінське укриття. Але багато хто може зробити свій підвал безпечнішим, чистішим, доступнішим і кориснішим. Це не скасовує потреби у великих державних програмах, але створює проміжний рівень стійкості, який уже сьогодні може рятувати життя.
Цивільний захист – не другорядна політика
Українська держава за роки великої війни дуже багато зробила для військової оборони, ППО, енергетичної стійкості й міжнародної допомоги. Але цивільний захист часто залишається наче другорядним завданням. Його згадують після трагедій, після закритих укриттів, після скандалів з ремонтом або після ударів, які показують, що «якось перечекати» вже не працює.
Насправді цивільний захист має бути частиною національної безпеки. Так само як армія, протиповітряна оборона, енергетика, медицина й кібербезпека. Бо росія воює не лише проти військових об’єктів. Вона системно б’є по містах, житлових будинках, школах, лікарнях, енергетиці й транспорту. Отже, захист цивільних – це не гуманітарний додаток до війни, а один із центральних елементів виживання держави.
Україні потрібна нова політика укриттів. Вона має включати повний аудит наявних об’єктів, відкриту карту придатності, пріоритетне фінансування для шкіл, лікарень і густонаселених районів, сучасні будівельні норми, вимоги до нових житлових комплексів, стандарти для приватних рішень, підтримку громадських ініціатив і навчання населення.
Окрема тема – споруди подвійного призначення. Нові школи, дитсадки, паркінги, ТРЦ, спортивні комплекси, станції транспорту, адміністративні будівлі мають проєктуватися так, щоб у мирний час бути корисними місту, а в кризовий момент – ставати частиною системи захисту. Це дорожче на етапі будівництва, але дешевше для держави у довгій перспективі.
Україна не може дозволити собі мислити укриттями як тимчасовою потребою. Навіть після завершення активної фази війни російська загроза нікуди не зникне. Ракети, дрони, диверсії, терор проти міст і спроби психологічного тиску залишатимуться частиною реальності, з якою доведеться жити роками.
Тому головне завдання – перейти від логіки «де сховатися під час тривоги» до логіки повноцінної системи цивільного захисту. Не випадкові підвали, а мережа. Не формальні таблички, а перевірена якість. Не хаотичні рішення після кожної атаки, а стратегія на десятиліття.
Фінляндія показує, що цивільний захист можна зробити частиною нормального міського життя. Українські громадські ініціативи на кшталт «Острова» показують, що навіть прості укриття можна робити доступними, функціональними й живими. Приватний ринок показує, що суспільний попит на безпеку вже існує.
Тепер слово за державою і громадами. Бо укриття – це не просто бетон, двері й вентиляція. Це довіра людей до того, що в момент небезпеки держава не залишить їх сам на сам із ракетою. І якщо росія планує довгу війну проти українських міст, Україна має планувати довгу систему захисту людей – так само серйозно, як ППО, армію чи енергетику.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.