Російська опозиція, яка опинилася в особі найяскравіших представників за кордоном, а небагатьох окремих – за ґратами, уважно спостерігає за тим, що відбувається на фронтах України, і прикидає, що їй робити далі. Нині у Вільнюсі триває друга конференція Антивоєнного комітету Форуму вільної Росії, де йде спроба мозкового штурму.
Про беззубість російської опозиції ще до війни йшлося багато разів, і складно щось до сказаного додати. Власне, були б у неї зуби – і війни б ніякої не було, вона вбивчіше за будь-які аргументи показує, де опинилися супротивники Путіна, а де відома ним країна.
Дізнавшись про цей захід, я зробив собі закладку на YouTube-трансляцію, щоб глянути її, коли буде час, але перша реакція була, м'яко кажучи, скептичною. Ну який Антивоєнний комітет? Але коли випала вільна хвилина, і я тицьнув посередині трансляції, почув саме те, що збирався писати. Говорив Гаррі Каспаров.
«Сьогодні принципово невірно говорити про те, що ми хочемо припинення війни. Припинення війни хоче і Макрон. Я думаю, що припинення війни хоче і Путін, можливо, на якихось своїх умовах. Ми хочемо остаточної перемоги України у цій війні, яка закінчиться із підняттям українського прапора у Севастополі. Жодні інші варіанти не можуть розглядатися і не повинні розглядатися. Тому що лише із визволенням Криму та Севастополя почнеться визволення Росії від путінського фашизму. Це абсолютна, на мій погляд, істина, і вона підтверджена всім цивілізованим світом, який допомагає Україні вирішити саме цю проблему. Наші надії пов'язані з тим, що розгромна військова поразка призведе до неминучих змін і всередині нашої країни».
Святі слова. Правда, коли я довільно потикав далі, вслухаючись у те, що говорили промовці, я не почув логічного продовження тези, озвученої Каспаровим.
Усі, хто бореться з Путіним та його режимом, всі, хто виступає на боці України, мають не вимагати припинення війни, це шкідлива дурість та незрілі фантазії. Всі ці люди, країни та організації повинні вступати у війну, у будь-яких можливих формах, щоб завдати путінській Росії поразки.
Російська опозиція може вести довгі сумні розмови про те, як нині не люблять росіян у цивілізованому світі і як на це реагувати, або ділитися прикладами того, як таки іноді продовжують любити, якщо не розмахувати на вулицях чужих міст триколором і називати Путіна словами харківських уболівальників. Напевно, такі розмови є неминучими. Але єдина дія, яка потрібна, щоб змінити майбутнє, це діяльне включення у війну. Найпростіший спосіб зняти всі питання до місця, яке громадянин Росії займає по відношенню до своєї країни, це надіти український піксель, взяти автомат і зайняти позицію поряд з українцями, білорусами, грузинами, громадянами десятків країн, які приїхали в Україну, щоб дати відсіч агресору.
Зараз в опозиційних колах популярна теза, що Путін, напавши на Україну, розв'язав війну і проти Росії, забираючи в неї майбутнє. Але потоку росіян до українського Іноземного легіону, щоб захистити своє майбутнє, не спостерігається, хоча дехто, звичайно, приїхав. Напевно, більшості супротивників путінського режиму здається, що вболівати за Україну в цій війні це вже великий громадянський подвиг. Вони бажають нам перемоги, які відважні молодці. А нам їхнє побажання до одного місця. Тільки гроші та багнети. Антивоєнний комітет російської опозиції має стати Військовим.
Леонід Швець, спеціально для «Слово та діло»