Зведення громадянської війни. Колонка Леоніда Швеця

Леонід Швецьполітичний оглядач

Історія з Ромою Протасевичем, якого спочатку виловили в небі, а потім зробили так, що він став каятися на камеру, сильно емоційно пробила навіть тих, хто ще вчора розповідав білорусам, як правильно потрібно валити диктатуру. Коли опиняєшся в руках тих, хто здатний абсолютно на все, а десь в сусідній камері сидить твоя дівчина, приклади з книжок про мужніх підпільників, напевно, навіть в голову не приходять. А Білорусь зараз вся, як Рома.

І велика Росія теж в заручниках у своїх садистів. Можна багато і гнівно говорити про те, що самі в усьому винні і де провинилися найбільше, але це не скасовує того факту, що змінити свою долю росіянам не легше, ніж білорусам. Ще недавно здавалося, що можна, тільки самі не хочуть, Путіну розчулено аплодують, а тепер уже ніхто і бажання не питає. Активно охочим показово псують життя і здоров'я. Свобода так і не встигла прижитися настільки, щоб її позбавлення відчувалося більшістю росіян, як ампутація без наркозу. Зате одвічні практики демонстрації народу, що він у своїй країні – перегній, ніби й не йшли нікуди, причому все це, як і годиться, під розмови про його духовність і недосяжну велич.

Режим, що все більш однорідним чином встановлюється на території Росії та Білорусі, перетворюється в символічного Рамзана Кадирова, який знайде будь-якого, хто проявить неповагу і показово покарає, змусивши принижено вибачатися, або просто вб'є. Якщо треба – і в європах.

У цій ситуації дуже зрозуміле прагнення українців обвести себе по колу крейдою і заректися від найменших ознак спорідненості з народами, чия державність обернулася побудовою великого концтабору, ознаки якого стають з кожним днем очевиднішими. Ми – не такі! Це правильне, в загальному, магічне заклинання грає важливу терапевтичну функцію і, видаючи бажане за дійсне, дозволяє трохи відскочити від небажаного.

Але і зовсім вже обманювати себе недобре і некорисно. За історичними мірками ми плюс-мінус єдиним народом були навіть не вчора, а хвилину тому. Багато в чому і залишаємося, маючи родичів, друзів і знайомих по той бік обох кордонів. Серед нас чимало тих, хто зовсім не бачить проблем в тому, що коїться у Росії та Білорусі, хтось зловтішається, інші навіть примудряються ставити їх за приклад. Є такі, хто не проти і тут влаштувати подібне, тільки на правильній національній основі.

Крім того, навіть в найбільш вільних людях дрімають раб і кат, причому вельми чутливо, і лише зовнішні обставини і постійна внутрішня робота не дозволяють їм прокинутися. Варто трохи втратити пильність і – зустрічайте. Що ж говорити про тих, кому свобода в тягар.

У нас існує негласне табу називати нинішню війну громадянською. І це зрозуміло: ніякої війни не сталося б, якби не відповідні зусилля Росії – пропагандистські та військові. Але саме тією мірою, наскільки там вважають українців своїми, що відбилися, з безглуздими ідеями про свободу і Європу, настільки це і громадянська війна. Настільки, наскільки ми не байдужі до доль, які ламають диктатори. Причому, як в таких війнах і буває, лінія фронту проходить, зокрема, через сім'ї. У нас і через державні структури проходить, в яких можна зустріти і Олега Татарова, і старих «беркутів», і інших святих поборників свободи людини і громадянина, що з непідробним інтересом вивчають досвід білоруських колег із перетворення Протасевича на грішника, що кається: раптом ще знадобиться? І по камерах політв'язнів в Росії та Білорусі теж наш фронт проходить, тому що вони – наші. Всі, хто за свободу – наші.

І цю громадянську війну треба неодмінно виграти, свободу завоювати, бо інакше з мертвого Радянського Союзу, що досі хапає живих, нам не вирватися.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps

АКТУАЛЬНЕ ВІДЕО