«Слово і діло» публікує результати сьомої хвилі власного соціологічного опитування. Цього разу українців запитали про їхні підробітки та кредити, частоту звернення до лікарів, доступність медицини, про зростання вартості пального, контролю за перевищенням швидкості на дорогах, атаки на поїзди «Укрзалізниці», мовну політику в школах, про особисту оцінку дій президента та обізнаність щодо ситуації в окупованих Олешках. Традиційно респонденти відповіли на питання про переговорний трек, довіру до міжнародних політиків, а також про готовність служити та підтримувати благодійні фонди. Друга частина – про оцінку стану здоров'я, схему звернення до лікарів, медичні обстеження, а також про фінансові потреби українців, кредити та витрати – представлена нижче. Дослідження ініційоване аналітичним порталом «Слово і діло».
Метод: онлайн-опитування шляхом самозаповнення структурованої анкети, посилання на яку відправлялося учасникам панелі на спеціалізованій платформі для проведення опитувань «Lemur» (CAWI – Computer Assisted Web Interviewing).
Обсяг реалізованої вибіркової сукупності: 1200 респондентів.
Географія: Україна (крім населених пунктів на тимчасово окупованих територіях частини Донецької, Запорізької, Луганської та Херсонської областей, окупованої АР Крим) (національний проєкт).
Терміни проведення польового етапу: 25 вересня-1 жовтня 2026 року.
Вибірка репрезентує доросле населення України (інтернет-користувачів віком 18 років та старше). Статистична похибка вибірки з імовірністю 0,95 не перевищує 2,89% для показників, близьких до 50%. При відхиленні показників від 50% у будь-який бік (як у бік збільшення, так і зменшення) гранична похибка зменшується. Розрахунок статистичної похибки проведено без урахування дизайн-ефекту.
Склад регіонів:
- Київ;
- Центр: Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська;
- Північ: Житомирська, Київська, Сумська, Чернігівська;
- Південь: Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська;
- Схід: Донецька, Харківська;
- Захід: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька.
Основні результати дослідження: «Стан здоровʼя та матеріального благополуччя українців»
Самооцінка стану здоров’я характеризується вираженим домінуванням проміжної позиції: понад половина респондентів (56,5%) описують власне здоров’я як «задовільне». При цьому частка тих, хто скаржиться на проблеми зі здоров’ям (23,5%, з яких 20% оцінюють його як «погане», а 3,5% – «дуже погане»), переважає групу респондентів із хорошим самопочуттям (18%, де лише 2% вважають свій стан «відмінним», а 16% – «добрим»). Частка невизначених становить лише 2%, що свідчить про сформованість і чіткість суб’єктивного сприйняття власного фізичного стану серед респондентів.
У разі виникнення неекстрених проблем зі здоров’ям протягом останніх трьох місяців у поведінці респондентів переважає звернення за професійною медичною допомогою: 41% опитаних консультувалися з сімейним або профільним лікарем. Водночас поширеними залишаються практики автономного розв’язання проблем, зокрема самолікування на власний розсуд чи за порадою фармацевтів (31%), а також пошук інформації про симптоми в інтернеті чи через штучний інтелект (16%), що вдвічі перевищує звернення до близьких (8%). Пасивні або вимушені стратегії обрали 14,5% респондентів (7,5% відкладали лікування через брак ресурсів чи безпекові чинники, а 7% очікували, що симптоми минуть самі), тоді як відсутність будь-яких проблем зі здоров’ям зафіксували лише 8% опитаних.
Серед респондентів, які відкладали розв’язання проблем зі здоров’ям протягом останніх 3-х місяців через зовнішні причини (N = 90), головним бар’єром виявився економічний чинник: 54% опитаних у цій групі вказали на брак коштів для візиту до фахівця чи придбання ліків. Другу позицію за поширеністю поділяють брак часу через роботу чи догляд за родиною (27%) та недовіра до лікарів чи страх байдужого ставлення (27%). Безпекові виклики (обстріли, тривоги) виступали перешкодою для 21% респондентів, а організаційні труднощі в закладах охорони здоров’я (черги, відсутність запису) – для 20%. Менш вираженими бар’єрами виявилися логістичні труднощі (12%) та бюрократичні перешкоди на кшталт відсутності декларації чи статусу ВПО (3%).
Серед респондентів, які при виникненні проблем зі здоров’ям зверталися до цифрових ресурсів (N = 188), абсолютним лідером став штучний інтелект (ChatGPT, Gemini, Claude тощо), з яким консультувалися 66% користувачів цієї групи. Традиційний вебпошук через Google чи інші пошукові системи використовували 45% опитаних цієї групи, тоді як спеціалізовані медичні портали обирали 17%. Менш поширеними джерелами виявилися відео-контент у соціальних мережах (12%) та пошук відповідей на форумах чи в месенджерах (9%). Найнижчий рівень залучення зафіксовано щодо офіційних сайтів профільних інституцій (МОЗ України, ВООЗ), до яких зверталися лише 4% користувачів цифрових ресурсів.
Протягом останніх шести місяців лише третина респондентів (32%) була спроможна в повному обсязі оплачувати призначені ліки та обстеження, тоді як більшість зіштовхувалася з фінансово зумовленими обмеженнями. Сумарно 51% опитаних вдавалися до стратегій економії: 29% обирали дешевші аналоги препаратів чи процедур, а 22% купували лише частину з призначеного лікарем. Через брак коштів повністю відмовилися від виконання медичних призначень 7% респондентів, тоді як 10% зазначили, що за цей період не мали призначень або не зверталися до медичних закладів.
Оцінка доступності медичних послуг у громадах свідчить про наявність обмежень для більшості опитаних: лише чверть респондентів (25%) вважають фахову допомогу повністю доступною та безбар’єрною. Понад половину респондентів (51%) оцінюють її як частково доступну, відзначаючи належну функціональність сімейних лікарів при виражених труднощах із візитами до вузьких спеціалістів. Про суттєві або критичні обмеження зазначають сумарно 17% опитаних (10% скаржаться на черги, брак обладнання чи фахівців, а 7% вказують на критичну недоступність послуг без виїзду за межі своєї громади), тоді як 7% респондентів утрималися від оцінки.
У моделях поведінки щодо профілактики здоров’я виражено домінує реактивний підхід: 50% респондентів звертаються до лікаря лише у разі появи конкретного болю чи нездужання, а ще 14,5% опитаних відкладають візит до критичного погіршення стану. Профілактична модель залишається малопоширеною – лише 16% респондентів регулярно проходять планові профілактичні огляди за власною ініціативою, тоді як 14,5% опитаних роблять це вимушено через вимоги роботодавця чи навчального закладу. Частка тих, кому було важко відповісти, становить 5%.
У практиках покриття витрат на товари першої необхідності (їжа, одяг, побутова хімія) виражена більшість респондентів (53%) залишається незалежною від залучення позикових коштів: 29% купують базові товари виключно за власні накопичення, а 24% взагалі не мають кредитних карток чи відповідних фінансових інструментів. Водночас понад чверть опитаних (27%) вимушено залучають кредитний ліміт або оплату частинами для задоволення щоденних потреб, зокрема 14% роблять це регулярно через постійну нестачу коштів, а 13% – ситуативно чи разово під час фінансової скрути. Раціональну модель використання кредитних коштів для зручності / кешбеку у рамках пільгового періоду пільгового періоду демонструють 14% респондентів, тоді як 6% опитаних спрямовують кредитування виключно на цільові великі покупки (техніку, електроніку).
Аналіз практики пошуку додаткових джерел доходу/залучення ресурсів протягом 2026 року демонструє суттєвий рівень фінансового напруження домогосподарств: лише 11% респондентів є повністю самодостатніми й зазначають, що їм вистачає основного доходу (зарплати, пенсії чи стипендії). Понад 62% опитаних орієнтовані на пошук підробітку, однак значна частина зіштовхується зі складнощами: успішно знайти постійний додатковий заробіток вдалося лише 13% респондентів, тоді як 26% мали тільки епізодичні підробітки, а 23% намагалися знайти роботу, але безрезультатно. Ще 27% опитаних, не шукаючи підробітку, змушені залучати вимушені ресурси для покриття поточних витрат – проїдати раніше накопичені заощадження (14%), розраховувати на допомогу родичів чи благодійність (8%) або навіть продавати власне майно й речі (5%).
Загальні результати дослідження: «Стан здоровʼя та матеріального благополуччя українців»
Оцінюючи власний стан здоров’я, 56,5% респондентів описують його як «задовільний». Загалом частка тих, хто скаржиться на здоров’я, переважає групу з хорошим самопочуттям: лише 18% оцінюють свій стан як відмінний чи добрий (зокрема 2% – відмінний, 16% – добрий), тоді як майже кожен четвертий (23,5%) вказує на поганий або дуже поганий стан (20% та 3,5% відповідно). Лише 2% вагалися з відповіддю, що свідчить про сформованість самооцінки фізичного стану.
Вік і регіон суттєво змінюють картину щодо самооцінки стану здоров’я, тоді як між чоловіками та жінками відчутна різниця відсутня.
Статеві особливості: жінки частіше обирають нейтральну оцінку «задовільно» (60% проти 51% серед чоловіків та 56,5% загалом), тоді як чоловіки дещо частіше вказують на крайні значення – як на «відмінний» (4% проти 1%), так і на «дуже поганий» стан (5% проти 3%).
Вікові відмінності: молодь 18–29 років почувається найкраще – 35% оцінюють стан як «добрий» або «відмінний» (проти 18% загалом) при мінімумі скарг (8% «поганого» стану проти 20% загалом). У групі 30–44 роки подвоєна частка «дуже поганого» стану (7% проти 3,5% загалом), а серед 45–54 років зафіксовано пік негативних оцінок (34% «поганого» стану). Опитані 55 років і старше найчастіше обирають «задовільний» стан (65%) і взагалі не фіксують «відмінного» здоров’я (0%).
Регіональна специфіка: Захід вирізняється найвищим оптимізмом – 28% сумарно вказують на «добрий» або «відмінний» стан (проти 18% загалом). Натомість на Сході та в Києві найчастіше скаржаться на «поганий» стан (27% та 25% відповідно проти 20% загалом), причому на Сході взагалі відсутні позитивні оцінки «відмінно» (0%). На Півночі зафіксовано найвищу частку «дуже поганого» стану (6% проти 3,5% загалом).
Тип населеного пункту та фінансове становище виступають вираженими чинниками диференціації самооцінки здоров’я.
Відмінності за типом населеного пункту: у сільській місцевості стан здоров’я оцінюють дещо більш позитивно – частка відповідей «відмінний» стан становить 4% (проти 2% загалом), а «поганий» стан – лише 13% (проти 20% загалом). Натомість у містах-необласних центрах та селищах найчастіше скаржаться на проблеми зі здоров’ям (26% «поганого» стану), тоді як у Києві та обласних центрах розподіл є близьким до загальнонаціонального.
Відмінності за рівнем доходів на одного дорослого: рівень матеріального забезпечення демонструє прямий лінійний зв’язок із позитивною самооцінкою – у найзабезпеченішій групі (понад 40 000 грн) частка відповідей «добрий» стан сягає 30% (проти 16% загалом), а «відмінний» стан – 15% (у 7,5 раза вище загального показника 2%). Відповідно, зі зростанням рівня доходів частка відповідей «поганий» стан знижується з 21% до 11%. Водночас у групі з доходом 20 001–40 000 грн зафіксовано певний сплеск відповідей «дуже поганий» стан (6% проти 3,5% загалом).
Аналіз дій респондентів у разі виникнення неекстрених проблем зі здоров’ям протягом останніх трьох місяців свідчить про переважання офіційної медичної допомоги: 41% опитаних зверталися до сімейного чи профільного лікаря (очно або онлайн). Водночас поширеними залишаються автономні та цифрові практики: 31% респондентів вдавалися до самолікування й купівлі ліків на власний розсуд чи за порадою фармацевта, 16% – шукали інформацію в інтернеті чи консультувалися зі штучним інтелектом, 8% – обрали дії чи ліки за порадою родичів, друзів, знайомих (не лікарів), 7,5% – відкладали розв’язання проблеми через брак часу, фінансів чи безпекові чинники, ще 7% – нічого не робили, просто чекали, що симптоми минуть самі собою. Лише 8% опитаних зазначили, що не мали жодних проблем зі здоров’ям протягом останніх трьох місяців.
Соціодемографічний та регіональний зрізи демонструють виражені особливості: від зростання прихильності до офіційної медицини зі збільшенням віку до активного використання цифрових джерел молоддю та опитаними зі Сходу.
Статеві особливості: чоловіки частіше за жінок звертаються за порадою до близьких чи знайомих (12% проти 5% серед жінок та 8% загалом), тоді як жінки дещо частіше відкладають розв’язання проблем через зовнішні чинники (9% проти 5% серед чоловіків).
Вікові відмінності: звернення до лікарів зростає з віком – від 33% серед молоді (18–29 років) до 47% серед опитаних віком 55 років і старше (41% загалом). Самолікування досягає піку в групі 30–44 роки (36% проти 31% загалом), де також найчастіше відкладають лікування через брак часу чи коштів (11% проти 7,5% загалом). Молодь удвічі частіше за опитаних віком 55 років і старше використовує інтернет та ШІ (22% проти 13%) і частіше радиться з близькими (15% проти 8% загалом), а також суттєво частіше вказує на відсутність скарг на здоров’я за останні три місяці (14% проти 8% загалом).
Регіональна специфіка: до офіційної медицини найчастіше звертаються респонденти з Києва (46% проти 41% загалом), тоді як у Центрі та на Півночі переважає самолікування (37% та 36% відповідно при мінімумі 24% на Заході). На Сході зафіксовано найвищий рівень використання інтернету та ШІ (23% проти 16% загалом) та мінімум вичікувальної позиції (просто чекали, що симптоми минуть самі – 3%), яка є найвищою на Півдні (11% проти 7% загалом). Респонденти із Заходу найчастіше зазначають про відсутність проблем зі здоров’ям (12% проти 8% загалом), що повністю корелює з їхньою вищою позитивною самооцінкою стану здоров’я.
Тип населеного пункту та рівень доходів також визначають вибір практики розв’язання проблем зі здоров’ям.
Відмінності за типом населеного пункту: у містах-необласних центрах та селищах рідше зверталися до лікарів (37% проти 41% загалом), натомість тут найчастіше застосовували практики самолікування (35% проти 31% загалом). Опитані з сіл дещо рідше за інші категорії шукали інформацію про симптоми чи лікування в інтернеті та консультувалися з ШІ (13% проти 16% загалом).
Відмінності за рівнем доходів на одного дорослого: зі зростанням рівня доходів частка звернень до лікарів зростає з 40–41% у низькодохідних групах до 45–47% серед забезпечених (понад 20 001 грн). Натомість самолікування послідовно знижується з 34% у найменш забезпеченій групі до мінімуму у 18% серед опитаних із доходом понад 40 000 грн (проти 31% загалом). У цій же найбільш забезпеченій групі кожен п’ятий (20%) зазначив про відсутність проблем зі здоров’ям протягом останніх трьох місяців (проти 8% загалом), тоді як у групі з доходом 20 001–40 000 грн цей показник становить лише 4%.
Суб’єктивне сприйняття стану здоров’я виступає визначальним чинником у виборі реакції на симптоми: якщо респонденти з добрим здоров’ям найбільш активно зверталися до фахівців, то в групах із негативною самооцінкою зростають практики зволікання та пошуку інформації в цифровому середовищі.
До лікарів найчастіше зверталися респонденти з «добрим» станом здоров’я (51% проти 41% загалом), тоді як у групі «відмінно» цей показник становить 28% через суттєво нижчу частоту появи симптомів. Відсутність проблем зі здоров’ям демонструє лінійне падіння від 45% серед опитаних із «відмінним» здоров’ям до 0% у групі з «дуже поганим» станом (8% загалом). Водночас зі погіршенням самооцінки здоров’я зростає частка відкладання лікування через зовнішні причини (з 2–3% у позитивних групах до 17% серед респондентів із «дуже поганим» станом проти 7,5% загалом) та пасивного очікування (з 3% у позитивних групах до 15% серед респондентів із «дуже поганим» станом проти 7% загалом). Опитані з «дуже поганим» станом частіше за інших шукали інформацію в інтернеті та консультувалися з ШІ (20% проти 16% загалом), мінімально опираючись на поради близьких (2% проти 8% загалом).
Серед респондентів, які під час виникнення проблем зі здоров’ям протягом останніх трьох місяців зверталися до цифрових ресурсів (N = 188), абсолютним лідером виявився штучний інтелект, який за популярністю суттєво випередив традиційні пошукові системи та спеціалізовані медичні сайти.
Дві третини користувачів цифрових інструментів (66%) консультувалися зі штучним інтелектом (ChatGPT, Gemini, Claude тощо), що робить його головним консультантом із питань симптомів та лікування. Традиційний вебпошук через Google чи інші пошукові системи посідає друге місце з показником 45%. Спеціалізовані медичні портали та довідники використовували 17% опитаних цієї групи, тематичне відео чи поради в соцмережах (YouTube, TikTok, Instagram) переглядали 12%, а пошук у групах та месенджерах здійснювали 9%. Найнижчий рівень залучення демонструють офіційні сайти інституцій (МОЗ України, ВООЗ тощо) – лише 4% звернень.
Демографічний аналіз вибору цифрових джерел інформації під час проблем зі здоров’ям засвідчує чітку трансформацію медіаспоживання за статтю та віком.
Статеві особливості: жінки частіше обирають спеціалізовані медичні портали та довідники (21% проти 13% серед чоловіків та 17% загалом), а також офіційні сайти МОЗ України чи ВООЗ (7% проти 1% серед чоловіків). Водночас жінки дещо частіше консультуються зі штучним інтелектом (68% проти 63%), тоді як чоловіки частіше використовують традиційний вебпошук у Google (48% проти 42% серед жінок).
Вікові відмінності: використання штучного інтелекту утримується на високому рівні (73–77%) серед опитаних віком до 54 років, однак стрімко падає до 46% у категорії 55 років і старше. Натомість респонденти віком 55 років і старше є лідерами з використання традиційного вебпошуку (50% проти 32% серед молоді та 45% загалом) та спеціалізованих медичних сайтів (28% проти 8% серед молоді та 17% загалом). Відеоконтент у соцмережах найчастіше обирають опитані віком 45–54 роки (16% проти 5% серед молоді та 12% загалом), форуми та групи в месенджерах – група 30–44 роки (15% проти 9% загалом), а офіційні інституційні сайти найчастіше використовує категорія 45–54 роки (9% проти 1% серед молоді та 4% загалом).
Серед чинників, що заважали вчасному зверненню до лікаря або початку лікування протягом останніх трьох місяців (N = 90), абсолютним лідером є брак коштів на візит, аналізи чи ліки, на який вказує більше ніж половина респондентів цієї групи (54%). Другу позицію за поширеністю поділяють брак часу через роботу й сімейні обов’язки та недовіра до лікарів або страх байдужого ставлення (по 27%). Безпекові чинники (обстріли, повітряні тривоги, бойові дії) зумовлюють відмову від лікування у 21% опитаних, а організаційні бар’єри у медичних установах (черги, відсутність запису чи спеціаліста) – у 20%. Менш відчутними, проте наявними бар’єрами виступають логістичні труднощі (12%), а також проблеми з документами й реєстрацією або інші причини (по 3%).
Аналіз рівня дотримання медичних призначень (покупка ліків, аналізи, обстеження) протягом останніх шести місяців свідчить, що лише третина респондентів (32%) купували все необхідне в повному обсязі. Натомість більшість опитаних змушені вдаватися до економії чи відмови через фінансові обмеження: 29% купували лише дешевші аналоги ліків, кожен п’ятий (22%) купував тільки частину з призначеного, а 7% повністю відмовилися від покупки препаратів чи проходження обстежень. 10% респондентів не зверталися до лікарів або не отримували приписів протягом останніх 6-ти місяців.
Демографічні та регіональні відмінності щодо рівня відмов від медичних призначень через брак коштів свідчать про відносну гендерну однорідність на тлі відчутного впливу віку та регіону проживання.
Статеві особливості: чоловіки дещо частіше купували призначені ліки та проходили обстеження в повному обсязі (35% проти 29% серед жінок), тоді як жінки частіше обмежувалися купівлею лише частини призначеого (25% проти 19% серед чоловіків). Вікові відмінності: молодь (18–29 років) демонструє найвищу фінансову спроможність покривати призначення в повному обсязі (36% проти 32% загалом) при мінімумі повних відмов (2% проти 7% загалом). Найвищий рівень повної відмови від ліків чи обстежень зафіксовано у категорії 30–44 роки (11%), а у групі 45–54 роки спостерігається пік купівлі дешевших аналогів (38% проти 29% загалом) при найнижчій частці повного покриття (28%).
Регіональна специфіка: у повному обсязі призначення найчастіше виконували (купували все необхідне) респонденти з Києва (43%) та Півночі (37%), тоді як у Центрі цей показник є найнижчим (27% проти 32% загалом). На Півночі та Сході частіше за інші регіони замінювали призначення аналогами (по 34% проти 29% загалом), а на Півдні зафіксовано найвищий рівень повної відмови від покупки ліків чи проходження обстежень через брак коштів (11% проти 7% загалом).
Аналіз виконання медичних призначень залежно від типу населеного пункту та матеріального стану родини демонструє чітку економічну й територіальну детермінацію: купівельна спроможність прямо залежить від рівня доходів та типу поселення.
Відмінності за типом населеного пункту: респонденти зі столиці та обласних центрів суттєво частіше купували всі призначені ліки та проходили обстеження в повному обсязі (38% проти 27% у містах-необласних центрах і селищах та 26% у селах при 32% загалом).
Відмінності за рівнем доходів на одного дорослого: спостерігається пряма залежність повноти виконання призначень – частка тих, хто купував усе необхідне в повному обсязі, зростає від 20% у групі з доходом до 10 тис. грн до 54% у категорії 20–40 тис. грн та 49% серед найбільш забезпечених (понад 40 тис. грн). Використання дешевших аналогів виступає основною стратегією для найменш забезпечених (40%) із подальшим зниженням до 11% у високодохідній групі. Часткову купівлю найчастіше зазначали опитані з доходом 10–20 тис. грн (27% проти 22% загалом). Повна відмова від ліків чи обстежень через брак коштів досягає максимуму у групі з доходом до 10 тис. грн (11% проти 7% загалом), хоча фіксується і серед більш забезпечених категорій (2–5%).
Оцінка доступності медичних послуг у населених пунктах свідчить, що більшість опитаних зіштовхуються з тими чи іншими обмеженнями при спробі отримати фахову допомогу: лише чверть (25%) вважають її повністю безбар’єрною – повністю доступна (можна легко і вчасно потрапити до будь-якого фахівця), тоді як ключовою проблемою залишається доступ до вузьких спеціалістів. 51% опитаних оцінюють медичну допомогу як частково доступну через складнощі з візитами до профільних фахівців за наявності первинної ланки. Сумарно 17% респондентів відчувають суттєві або критичні обмеження: 10% вважають медичні послуги важкодоступними через черги, брак обладнання та спеціалістів, а 7% – характеризують їх як критично недоступні, зазначаючи про неможливість отримати фахову допомогу без виїзду в іншу громаду чи місто. Ще 7% опитаних вагалися з відповіддю.
Географічні та демографічні чинники визначають сприйняття доступності медицини: якщо мешканці великих міст та молодь частіше фіксують повну безбар’єрність послуг, то у сільській місцевості та серед старших вікових груп домінує відчуття часткової або критичної недоступності фахової медичної допомоги.
Вікові відмінності: частка оцінок «повністю доступна» знижується зі збільшенням віку від 32% серед молоді (18–29 років) до 21% у категорії 55 років і старше (25% загалом). Молодь частіше вказувала на «важкодоступність» через черги, брак обладнання чи відсутність необхідних лікарів (15% проти 7% у групі 55+ та 10% загалом), проте практично не обирала варіант «критично недоступна» (1% проти 6–9% в інших вікових групах). Респонденти віком від 45 років частіше фіксували «часткову доступність» (56–59% проти 43–44% серед вікової групи 18–44 роки та 51% загалом).
Регіональна специфіка: про «повну доступність» найчастіше зазначали респонденти зі Сходу (32%), тоді як на Півдні цей показник є найнижчим (18% проти 25% загалом). У Центрі частіше фіксували «критичну недоступність» (11% проти 3% у Києві та на Заході при 7% загалом). На Півночі рідше зазначали «важкодоступність» (4% проти 14% на Півдні та 10% загалом), а на Заході найчастіше обирали «часткову доступність» (56% проти 47% у Центрі та 51% загалом).
Відмінності за типом населеного пункту: відчуття «повної доступності» послідовно знижується від Києва та обласних центрів (31%) до міст-необласних центрів і селищ (26%) та сіл (18%). Дзеркально зростає частка оцінок «критично недоступна»: від 3% у великих містах і столиці до 7% у містах-необласних центрах / селищах та максимуму в 12% у сільській місцевості (проти 7% загалом).
Взаємозв’язок між суб’єктивною оцінкою доступності медичної допомоги та реальними моделями поведінки при виникненні неекстрених проблем зі здоров’ям демонструє чітку причинно-наслідкову залежність: інституційна бар’єрність медицини напряму штовхає опитаних до пасивних або альтернативних стратегій.
Показник звернення до лікаря (очно чи онлайн) стрімко знижується в міру зростання бар’єрності системи – від 51% серед тих, чия громада забезпечена повністю доступною допомогою, до 15% у групі з критичною недоступністю (при 41% загалом). За наявності дефіциту вузьких фахівців головною компенсаторною стратегією стає самолікування, яке досягає максимуму (37%) при частковій доступності послуг (проти 22% у зонах повної доступності та 31% загалом). Недоступність фахової медицини удвічі підвищує попит на цифрові ресурси та консультації з ШІ (зростання з 12% при повній доступності до 24% при критичній недоступності), а також провокує вимушену бездіяльність і пасивне очікування, частка яких зростає від 4–7% у сприятливих умовах до 23% у зоні критичної недоступності (при 7% загалом).
Дослідження профілактичних практик засвідчує домінування ситуативного реагування на симптоми над превентивною турботою про стан організму, що вказує на несформованість систематичної звички планового моніторингу здоров’я. Ситуативний підхід є визначальним для майже двох третин опитаних (64,5%): рівно половина респондентів (50%) звертається за фаховою допомогою виключно після виникнення больових відчуттів чи явних розладів, тоді як 14,5% – відкладають візит до медичної установи до останнього, поки стан не стане критичним. Запобіжні заходи притаманні сумарно 30,5% респондентів, проте мотивація у цій групі роздвоєна: 16% здійснюють планову діагностику та здають аналізи за особистим переконанням (не рідше ніж щорічно), а 14,5% проходять огляди формально під впливом зовнішніх вимог з боку працедавців чи закладів освіти. Не визначилися з власним алгоритмом дій 5% опитаних.
Аналіз розподілів за статтю, віком і регіонами свідчить про виражену соціально-демографічну диференціацію підходів до турботи про власне здоров’я.
Статеві особливості: чоловіки частіше за жінок демонструють профілактичну поведінку – як за власною ініціативою (20% проти 13% серед жінок та 16% загалом), так і під впливом зовнішніх вимог на роботі чи навчанні (17% проти 12% серед жінок). Натомість серед жінок вищою є частка послідовниць реактивної моделі, які йдуть до лікаря лише у разі виникнення симптоматики чи болю (56% проти 43% серед чоловіків та 50% загалом).
Вікові відмінності: молодь (18–29 років) демонструє найвищий рівень систематичної профілактики (20% проти 12% у категорії 30–44 роки та 16% загалом) і найменшу схильність ігнорувати симптоми до критичного стану (7% проти 14,5% загалом). Натомість респонденти віком 30–44 роки є найменш схильними до регулярних планових оглядів (12%) і найчастіше зволікають із візитом до лікаря до виникнення критичних ускладнень (18%).
Регіональна специфіка: показники ініціативної профілактики є відносно однорідними по регіонах (15–17%), з незначним зниженням на Півночі (13%), де водночас домінує вимушена профілактика за вимогами працедавців (20% проти 10% на Сході). На Заході дещо частіше обирають реактивну модель при виникненні болю (54% проти 50% загалом). Ігнорування симптомів до критичного стану найменше властиве респондентам з Києва (10%), тоді як на Сході та Півдні ця частка досягає максимуму (20% та 18% відповідно).
Матеріальний стан та тип населеного пункту прямо визначають готовність до системної профілактики: якщо високі доходи дозволяють формувати культуру регулярних оглядів, то бідність та проживання у сільській місцевості змушують людей відкладати турботу про здоров’я до критичного стану.
Відмінності за типом населеного пункту: у містах-необласних центрах та селищах рідше за все проходять планові огляди з власної ініціативи (12% проти 16% загалом), натомість тут переважає вимушена профілактика за вимогами на роботі чи навчанні (18% проти 14,5% загалом) та звернення лише при виникненні болю (54% проти 50% загалом). Стратегія затягування лікування до критичного стану послідовно зростає від столиці й обласних центрів (12%) до міст-необласних центрів / селищ (13%) та сягає максимуму в селах (19% проти 14,5% загалом).
Відмінності за рівнем доходів на одного дорослого: регулярна ініціативна профілактика демонструє стрімке зростання від 12% у найменш забезпеченій групі (до 10 тис. грн) до 18–19% у середньодохідних категоріях і досягає піку в 38% серед респондентів із доходом понад 40 тис. грн (16% загалом). Водночас частка прихильників реактивної моделі (звертаюся до лікарів тільки тоді, коли щось реально почне боліти або заважати жити) знижується зі зростанням статку від 56% у низькодохідній групі до 38% у високодохідній, хоча показник близько 40% серед найбільш забезпечених вказує на загальну вкоріненість цієї поведінки. Відкладення візиту до лікаря до критичного стану також має виражену зворотну залежність від доходів, скорочуючись із 18% у групі до 10 тис. грн до 4% серед найбільш забезпечених (14,5% загалом).
Загальний профіль фінансової поведінки при забезпеченні щоденних потреб показує, що автономність від запозичень зберігає трохи більше ніж половина респондентів (53%): купують базові товари (продукти харчування, одяг/взуття, побутова хімія тощо) виключно за рахунок власних коштів (29%), або ж через принципову/фактичну відсутність банківських кредитних продуктів (24%).
Водночас для 27% опитаних позикові ресурси та сервіси відтермінування платежів виступають засобом покриття дефіциту життєзабезпечення: 14% перебувають у стані хронічної закредитованості базового споживання (покупка продуктів харчування, одягу/взуття, побутової хімії тощо) через постійний брак грошей, тоді як 13% вдаються до позик як до тимчасового буфера у разі виникнення тимчасової скрути чи затримок доходу. Окрему категорію становлять 20% користувачів із прагматичним підходом: 14% оперують кредитними лімітами суто з міркувань фінансової вигоди чи технічної зручності без виходу за межі пільгового періоду, а 6% – акумулюють позикові зобов’язання виключно на придбання довгострокових товарів (побутової техніки, електроніки).
Практики залучення кредитних коштів на товари першої необхідності відрізняються залежно від статі, віку та регіону: якщо столиця демонструє високу культуру раціонального використання кредитного ліміту, то в регіонах та серед окремих вікових груп кредитування частіше виступає інструментом виживання чи покриття тимчасового браку коштів.
Статеві особливості: жінки дещо частіше за чоловіків змушені регулярно купувати базові товари в кредит чи розстрочку через нестачу власних коштів (17% проти 11% серед чоловіків), тоді як чоловіки частіше взагалі не мають кредитних карток або не користуються фінансовими послугами такого типу (28% проти 20% серед жінок).
Вікові відмінності: молодь (18–29 років) найрідше купує базові товари виключно за власні кошти (19%) і мінімально використовує пільговий період для зручності/кешбеку (7%), проте найчастіше стикається з ситуаціями разової вимушеної скрути (23% проти 13% загалом) або не має кредитних карток (31% проти 24% загалом). У категорії 30–44 роки вищою є частка регулярної покупки базових товарів у кредит через брак коштів (17% проти 14% загалом), а в групі 45–54 роки зафіксовано максимальне охоплення банківськими продуктами (лише 19% не мають карток). Респонденти віком 55 років і старше найчастіше купують базові речі виключно за власні кошти (34% проти 29% загалом) та рідше за всіх вдаються до вимушеного разового (8%) чи регулярного (11%) кредитування, що можливо відображає фінансовий консерватизм та острах боргової залежності.
Регіональна специфіка: у Києві фіксується найвищий показник використання кредитного ліміту в межах пільгового періоду задля зручності чи кешбеку (24% проти 14% загалом) та найнижчий рівень відсутності карток (19% проти 24% загалом). Респонденти з Півночі (35%) та Півдня (37%) найчастіше купують базові товари виключно за власні кошти (29% загалом), при цьому на Півночі також найвища частка тих, хто взагалі не має кредитних карток (31%). На Заході дещо частіше вдаються до регулярного кредитування базових потреб через брак грошей (18% проти 14% загалом), на Сході вищим є раціональне використання пільгового періоду (17% проти 14% загалом), Центр відтворює загальнонаціональні тенденції.
Тип населеного пункту визначає рівень залученості до кредитних інструментів та характер їх використання: якщо у великих містах переважає культура раціонального користування банківськими картками, то в сільській місцевості високою залишається частка фінансової самоізоляції або вимушеного залучення кредитних коштів.
Частка покупки базових товарів виключно за власні кошти послідовно знижується від Києва та обласних центрів (33%) до міст-необласних центрів і селищ (29%) та сіл (26%). Водночас опитані з міст-необласних центрів і селищ найчастіше вдаються до регулярного кредитування базових потреб через брак грошей (17% проти 14% загалом та 12% у селах).
Практика використання пільгового періоду задля зручності чи кешбеку послідовно падає від великих міст (18%) до невеликих міст/селищ (13%) і досягає мінімуму в селах (9%). Натомість показник разового залучення кредитних коштів через тимчасову скруту чи затримку виплат зростає від обласних центрів (10%) до містечок (12%) і сільської місцевості (17%). Одночасно частка респондентів, які взагалі не мають кредитних карток, демонструє висхідну динаміку від великих міст (19%) до містечок (22%) та сіл, де без кредитних інструментів залишається майже третина опитаних (31%).
Аналіз практики пошуку додаткових джерел доходу демонструє суттєвий рівень фінансового напруження домогосподарств: лише кожен десятий респондент повністю забезпечує власні потреби за рахунок основної зайнятості / наявних доходів, тоді як переважна більшість змушена шукати підробітки або залучати критичні адаптаційні ресурси (заощадження, продаж майна, сторонню допомогу).
Так, 26% респондентів зазначили, що знайшли лише разові або епізодичні підробітки протягом 2026 року, що вказує на високу нестабільність додаткового заробітку; 23% – намагалися знайти підробіток протягом 2026 року, але їхні спроби виявилися безрезультатними; лише 13% опитаних змогли успішно знайти постійний або регулярний додатковий підробіток. 14% респондентів не шукали підробіток протягом 2026 року, але були змушені проїдати та витрачати накопичені раніше заощадження; 8% – не шукали підробіток, але спиралися на підтримку родичів, благодійну допомогу або соціальні виплати; 5% опитаних опинилися в найбільш критичному становищі – їм довелося продавати власні речі, щоб перекрити поточні життєві витрати. Лише 11% респондентів зазначили, що їм повністю вистачає основного доходу (зарплати, пенсії чи стипендії) і вони не потребують додаткових джерел доходу чи залучення ресурсів.
Аналіз за статтю, віком та регіонами розкриває дисбаланс на ринку праці та специфіку адаптаційних моделей: якщо жінки та опитані з Центру протягом 2026 року частіше стикалися з безрезультатним пошуком підробітків, а молодь частіше вдавалася до продажу власних речей, то респонденти зі Сходу найактивніше витрачали накопичені заощадження. Статеві особливості: жінки майже вдвічі частіше за чоловіків стикалися з марними спробами знайти підробіток протягом 2026 року (29% проти 16%), тоді як чоловіки частіше фіксували повну фінансову самодостатність за рахунок основного доходу (15% проти 8% серед жінок).
Вікові відмінності: молодь (18–29 років) удвічі-утричі частіше за інші категорії покривала поточні витрати шляхом продажу власних речей (10% проти 3–5% в інших групах), проте одночасно дещо частіше зазначала про достатність основного доходу (14% проти 9–10% у групі 30–54 роки).
Регіональна специфіка: у Києві зафіксовано найвищий рівень фінансової самодостатності (17% при 11% загалом) та активне витрачання раніше накопичених заощаджень без пошуку підробітку (18% проти 14% загалом) за мінімальної залежності від соціальної чи родинної допомоги (3% проти 8% загалом). На Сході витрачання заощаджень сягає максимуму (27%), а на Півдні цей показник також є підвищеним (19%); водночас респонденти з Півдня дещо частіше знаходили постійний додатковий підробіток (16%), хоча частка фінансово самодостатніх тут є найнижчою (8%). У Центрі фіксується найнижча частка тих, хто витрачав заощадження (9%), натомість спостерігається висока орієнтація на активний пошук додаткового доходу при найвищому рівні безрезультатного пошуку (29%) або наявності лише разових підробітків (31%). На Заході частіше покладаються на зовнішню підтримку та соціальні виплати (11%), а на Півночі найрідше вдавалися до продажу власних речей (2% проти 7% на Заході та Півдні).
Тип населеного пункту та рівень матеріального статку визначають доступні джерела додаткового доходу: якщо високий дохід дає змогу формувати системний додатковий заробіток або спиратися на основне місце роботи, то для бідніших верств та респондентів з міст-необласних центрів/селищ і сіл характерні нестабільні підробітки, марні спроби їх знайти чи залежність від сторонньої допомоги.
Відмінності за типом населеного пункту: частка тих, хто отримував лише разовий чи епізодичний заробіток протягом 2026 року, послідовно зростає від Києва та обласних центрів (23%) до міст-необласних центрів і селищ (26%) та сягає максимуму в селах (30%). У містах-необласних центрах та селищах найчастіше стикалися з безрезультатними спробами знайти підробіток (28% проти 22–20% у великих містах і селах), тоді як у сільській місцевості частіше спиралися на зовнішній ресурс – допомогу родичів, благодійність чи соціальні виплати (11% проти 7% у містах).
Відмінності за рівнем доходів на одного дорослого: фінансова самодостатність за рахунок основного доходу стрімко зростає зі збільшенням статку – від 4% у групі до 10 тис. грн до 10% (10–20 тис. грн), 22% (20–40 тис. грн) та 37% серед найбільш забезпечених (понад 40 тис. грн). У найменш забезпеченій групі переважають лише разові підробітки (29%) або безрезультатний пошук (28%) за мінімальної частки постійного додаткового доходу (9%).
Представники категорії 10–20 тис. грн частіше знаходили постійний підробіток (16%) або витрачали заощадження (17%), а у групі 20–40 тис. грн зафіксовано найвищу успішну залученість до разових підробітків (32%) при низькому рівні невдач (10%) та мінімальній залежності від допомоги (2%). Найбільш забезпечені (понад 40 тис. грн) найчастіше отримували саме постійний додатковий заробіток (21% проти 13% загалом) за мінімального використання разових підробітків (13%) чи соціальної допомоги (3%), що скоріше свідчить про активну капіталізацію власних навичок, а не вимушену адаптацію.
Нагадаємо, вересневе соцопитування також показало, що через подорожчання пального 13% українських автовласників майже повністю або повністю відмовилися від поїздок на автомобілі. Ще 47,5% стали рідше користуватися авто, виїжджаючи переважно за крайньої потреби.
А під час соцопитування у червні соціологи з'ясували, що більшість українців мають дохід на рівні до 15 000 грн на одного дорослого члена сім'ї, проте комфортними вважають значно вищі суми – переважно від 25 000 до 50 000 грн.
Також, за даними нашого соцопитування, кожен другий переселенець із іншої області витрачає на оренду більше половини доходу. Раніше ми порівнювали вартість оренди квартири та середню зарплату у регіонах України.
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»