«Слово і діло» публікує результати третьої хвилі онлайн-опитування про переговорний трек, параметри мирної угоди, політичну культуру, економічний добробут українців, їхні купівельні звички та корупційні тригери. Друга частина, присвячена економічному добробуту та купівельним звичкам громадян, – представлена нижче. Дослідження ініційовано аналітичним порталом «Слово і діло».
Метод: онлайн-опитування шляхом самозаповнення структурованої анкети, посилання на яку відправлялося учасникам панелі на спеціалізованій платформі для проведення опитувань «Lemur» (CAWI – Computer Assisted Web Interviewing).
Обсяг реалізованої вибіркової сукупності: 1200 респондентів.
Географія: Україна (крім населених пунктів на тимчасово окупованих територіях частини Донецької, Запорізької, Луганської та Херсонської областей, окупованої АР Крим) (національний проєкт).
Терміни проведення польового етапу: 22-29 травня 2026.
Вибірка репрезентує доросле населення України (інтернет-користувачів віком 18 років та старше). Статистична похибка вибірки з імовірністю 0,95 не перевищує 2,89% для показників, близьких до 50%. При відхиленні показників від 50% у будь-який бік (як у бік збільшення, так і зменшення) гранична похибка зменшується. Розрахунок статистичної похибки проведено без урахування дизайн-ефекту.
Склад регіонів:
- Київ;
- Центр: Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська;
- Північ: Житомирська, Київська, Сумська, Чернігівська;
- Південь: Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська;
- Схід: Донецька, Харківська;
- Захід: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька.
Основні результати дослідження: «Економічний добробут, купівельні звички та житлове питання»
Більшість респондентів (59,2%) мають щомісячний дохід на одного члена родини, який не перевищує 15 000 гривень, тоді як середній за чисельністю сегмент має дохід 15 000–25 000 гривень (18,7%), а доходи понад 25 000 гривень фіксують загалом 16,2% опитаних, ще 5,9% відмовилися відповідати на це питання. Натомість уявлення про комфортний рівень життя суттєво випереджає реальність: найбільша група оцінює потреби у розрахунку на одного дорослого члена родини у межах 25 001–50 000 гривень (33,6%), кожен четвертий (24,4%) згоден на 15 000–25 000 гривень, а майже п'ята частина (18,5%) орієнтується на 50 001–70 000 гривень (запити до 15 000 гривень мають лише 9,5%, понад 70 000 гривень – 11,8%, а 2,2% не визначилися).
Аналіз виявляє лінійну залежність: зі зменшенням розміру населеного пункту знижуються як реальні доходи, так і фінансові запити респондентів. Київ та обласні центри мають найкраще матеріальне становище (лише 47,7% мають дохід на одного дорослого члена родини до 15 000 гривень) та найвищу планку комфорту, де найбільша частка опитаних орієнтується на 25 001–50 000 гривень (38,7%). В інших містах і селищах реальна бідність є вищою (65,1% отримують до 15 000 гривень), проте уявлення про комфорт залишаються урбаністичними – лідирує той самий діапазон 25 001–50 000 гривень (38,9%). Натомість сільська місцевість фіксує найскладнішу ситуацію: тут зафіксовано пікову частку низьких доходів (69,5% до 15 000 гривень на одного дорослого члена родини) та найбільш приземлені фінансові апетити, де для комфорту найчастіше обирають «скромніші» 15 000–25 000 гривень (32,1%), а традиційний для міст лідерський діапазон є значно менш актуальним (22,7%).
Найбільш задоволеними та фінансово оптимістичними є респонденти з наявним щомісячним доходом на одного дорослого члена родини від 25 000 до 50 000 гривень: саме в цій категорії фіксується переломний збіг реальності та очікувань, коли кожен другий опитаний (51,2%) вважає свій поточний дохід цілком достатнім для комфортного життя. Натомість серед бідніших верств населення панує тотальна незадоволеність – лише 14,5% респондентів із доходом до 15 000 гривень та 16,9% із доходом 15 000–25 000 гривень готові задовольнитися своїм наявним фінансовим рівнем, тоді як абсолютна більшість із них потребує сум, що щонайменше вдвічі перевищують їхні реальні доходи.
Результати дослідження фіксують потужний тренд на підтримку українського виробника: понад 60% респондентів останнім часом збільшили споживання вітчизняної продукції, керуючись патріотичною мотивацією (23% прагнуть підтримати вітчизняного виробника), міркуваннями економії через дорогий імпорт (21%) або помітним покращенням якості українських товарів (18,5%). Водночас кожен п'ятий (19%) не змінив своїх споживчих звичок, а частка тих, хто скоротив купівлю вітчизняного через незадоволення асортиментом чи цінами (4%) або принципово обирає імпорт (1%), є мізерною, ще 13,5% вагалися з відповіддю.
Переважна більшість опитаних (83%) на цей час не орендують житло. Водночас частка тих, хто винаймає житлову площу, становить 17% серед усіх респондентів. Аналіз фіксує пряму залежність: що більша дистанція переміщення, то вищою є потреба в оренді житла. Серед респондентів, які не змінювали місце проживання після 24 лютого 2022 року, абсолютна більшість (91,5%) залишається у власних домівках і житло не винаймає.
Натомість серед внутрішньо переміщених осіб потреба в оренді стрімко зростає: у разі переїзду в межах своєї області житло винаймає понад третина опитаних (35%), а при переміщенні в інший регіон України цей показник стає максимальним і охоплює 65% респондентів. Видатки на оренду та комунальні послуги створюють високе фінансове навантаження на бюджет більшості орендарів. Для 36% респондентів ці витрати є відчутними, але прийнятними (забирають 20-50% доходу), тоді як для 28% фінансовий тиск є надмірним (50-70% бюджету), а для 16% – критичним, оскільки житло поглинає понад 70% усіх доходів. Лише 17% опитаних майже не відчувають фінансового тиску (витрачають менше 20% доходу), а 3% не змогли оцінити ситуацію.
Половина респондентів (49,5%) знають про державні житлові програми («єОселя», «єВідновлення» тощо), але не потребують їх. Натомість серед громадян із житловою потребою рівень залученості є низьким: успішний досвід участі мають лише 5% опитаних, тоді як 35% стикаються з бар'єрами. Зокрема, 17% не відповідають критеріям програм, 12% мають потребу, але не вірять, що отримають допомогу, а 6% отримали офіційну відмову. Ще 10,5% респондентів уперше почули про наявність таких програм.
Загальні результати дослідження: «Економічний добробут, купівельні звички та житлове питання»
Оцінка наявного щомісячного доходу свідчить про те, що дохід більшості опитаних (59,2%) на одного дорослого члена родини не перевищує 15 000 гривень. Наступною за чисельністю є група респондентів із доходом 15 000–25 000 гривень, яка становить 18,7%. Матеріальне становище у межах 25 001–50 000 гривень фіксують 11,3% громадян. Частки опитаних із вищими доходами є мінімальними: дохід 50 001–70 000 гривень мають лише 2,8%, дохід 70 001–100 000 гривень – 1,2%, а категорії з доходами 100 001–150 000 гривень та понад 150 000 гривень охоплюють менше одного відсотка (0,3% та 0,6% відповідно). При цьому 5,9% респондентів не змогли або не мали бажання відповісти на це запитання.
Щодо оцінки комфортного рівня щомісячного доходу на одного дорослого члена родини з урахуванням нинішніх цін, то тут найбільша група опитаних (33,6%) вважає достатньою суму в межах 25 000–50 000 гривень. Майже чверть респондентів (24,4%) оцінюють свій комфортний мінімум дещо нижче – 15 000–25 000 гривень, тоді як майже кожен п'ятий (18,5%) потребує для комфортного життя 50 000–70 000 гривень на місяць.
Невисокі фінансові запити (до 15 000 гривень) мають лише 9,5% респондентів. Водночас помітна частина опитаних орієнтується на значно вищі суми: дохід у 70 000–100 000 гривень назвали комфортним 7,4%, від 100 001 до 150 000 гривень – 2,5%, а понад 150 000 гривень – 1,9% громадян. Не визначилися з комфортною для себе сумою 2,2% опитаних.
У розрізі соціально-демографічних груп зафіксовано такі найбільш яскраві відмінності в оцінках наявного щомісячного доходу:
Статеві особливості – серед жінок фіксується вища частка осіб із низьким рівнем доходу на одного дорослого члена родини до 15 000 гривень, яка помітно перевищує загальнодержавний показник (65,5% проти 59,2% загалом), тоді як серед чоловіків цей відсоток суттєво нижчий (51,3%). Натомість чоловіки помітно частіше за загальний рівень декларують доходи на одного дорослого члена родини у межах 25 000–50 000 гривень (16,7% проти 11,3% загалом), тоді як жінки такий рівень доходу на одного дорослого члена родини вказували значно рідше (6,8%).
Вікові розбіжності – наймолодша група (18-29 років) значно рідше за загальний показник фіксує мінімальні доходи на одного дорослого члена родини до 15 000 гривень (45,7% проти 59,2% загалом). При цьому серед молоді виявлено помітно вищу частку осіб із найвищими статками понад 150 000 гривень (3,3% проти 0,6% загалом), а також найбільший відсоток тих, кому важко відповісти (12,0% проти 5,9% загалом). Найстарша вікова категорія (55 років і старше), навпаки, значно частіше зазначає доходи до 15 000 гривень (68,8%) та майже вдвічі рідше має заробіток у межах 25 001–50 000 гривень (6,1% проти 11,3% загалом).
Регіональна специфіка – кардинально відрізняється від загальної картини Київ, де зафіксовано найменшу по країні частку осіб із доходом до 15 000 гривень на одного дорослого члена родини (32,9% проти 59,2% загалом). Натомість кияни суттєво частіше за середній рівень декларують середні та високі доходи: у межах 15 000–25 000 гривень – 30,6% (проти 18,7% загалом), від 25 001 до 50 000 гривень – 18,8% (проти 11,3% загалом), а також від 50 001 до 70 000 гривень – 9,4% (проти 2,8% загалом). Серед інших регіонів виділяється Центр, де частка малозабезпечених респондентів з доходом до 15 000 гривень на місяць на кожного дорослого члена родини є найвищою (67,6% проти 59,2% загалом), та знову-таки Центр, де фіксується найнижчий рівень доходів від 25 001 до 50 000 гривень (7,5%). Водночас на Сході помітно більше респондентів вагалися з відповіддю (11,1% проти 5,9% загалом).
У розрізі соціально-демографічних груп зафіксовано такі найбільш яскраві відмінності в оцінках комфортного щомісячного доходу на одного дорослого члена родини з урахуванням нинішніх цін в Україні:
Статеві особливості – суттєвих відхилень від загальнодержавного у статевому розрізі не зафіксовано. Чоловіки та жінки демонструють відносну солідарність у своїх фінансових запитах, а всі коливання між ними перебувають у межах незначних відхилень. Водночас жінки дещо частіше за чоловіків комфортним доходом на одного дорослого члена родини визначають дохід 25 000–50 000 гривень (35,8% у жінок проти 31,0% у чоловіків), натомість чоловіки загалом дещо частіше за жінок вказують високі рівні доходів як комфортні.
Вікові розбіжності – опитані середнього віку (45-54 роки) виявляють дещо вищі фінансові апетити: серед них дещо частіше фіксується потреба в доході від 50 001 до 100 000 гривень.
Регіональна специфіка – найбільш виражені відмінності традиційно демонструють респонденти зі столиці. Опитані в Києві очікувано мають вищі запити: вони значно рідше вважають комфортною суму в межах 15 000–25 000 гривень (13,1% проти 24,4% загалом), натомість помітно частіше обирають діапазон 70 001–100 000 гривень (13,1% проти 7,4% загалом).
Респонденти з Центру, навпаки, частіше за загальний показник готові задовольнитися сумою 15 000–25 000 гривень (29,2% проти 24,4% загалом). На Сході суму доходу на одного дорослого члена родини від 70 001 до 100 000 гривень назвали комфортною лише 2,5% опитаних (проти 7,4% загалом), але водночас у цьому регіоні виявлено найбільший відсоток тих, хто вагався з відповіддю (6,1% проти 2,2% загалом).
Порівняльний аналіз наявних та комфортних доходів у розрізі типів населених пунктів демонструє чітку залежність – чим менший населений пункт, тим нижчими є як реальні заробітки, так і фінансові запити респондентів:
Київ та обласні центри виділяються найбільш стабільним матеріальним становищем та високою планкою запитів. Тут зафіксовано найменшу частку тих, хто вимушений жити на суму до 15 000 гривень (47,7% проти 59,2% загалом). Що стосується комфортного рівня, то понад третина респондентів з великих міст (38,7%) орієнтується на суму 25 000–50 000 гривень на одного члена родини, а майже кожен десятий (9,4%) вважає прийнятним дохід у 70 000–100 000 гривень.
Інші міста (не обласні центри) та селища займають проміжне становище, дещо поступаючись обласним центрам за рівнем реальних доходів. У цих населених пунктах частка громадян із наявним заробітком до 15 000 гривень зростає до 65,1%, а дохід у межах 25 001–50 000 гривень на одного дорослого члена родини мають 9,2% опитаних. Проте фінансові уявлення про комфорт тут майже ідентичні до великих міст: найбільша група респондентів (38,9%) так само називає оптимальною суму 25 001–50 000 гривень.
Сільська місцевість демонструє найскладнішу фінансову ситуацію та найбільш приземлені запити. Респонденти з сільської місцевості найчастіше серед усіх зазначають мінімальні наявні доходи до 15 000 гривень (69,5%). Це безпосередньо впливає і на їхні уявлення про комфортне життя: опитані з сіл помітно частіше за інших готові задовольнитися сумою до 15 000 гривень (16,7% проти 9,5% загалом), а найбажанішим для них є діапазон від 15 000 до 25 000 гривень (32,1% проти 24,4% загалом). Натомість планка у 25 001–50 000 гривень, яка є лідером у містах, для респондентів з сіл є значно менш актуальною (лише 22,7% проти 33,6% загалом).
Результати крос-табуляції наочно демонструють значний розрив між реальним матеріальним становищем громадян та їхніми уявленнями про фінансовий комфорт, де ключовим орієнтиром для більшості виступає сума, що мінімум вдвічі перевищує їхній поточний дохід.
Зокрема, серед найменш забезпеченої групи з наявним доходом на одного дорослого члена родини до 15 000 грн на місяць (яка є найчисельнішою) лише 14,5% готові задовольнитися цією ж сумою як комфортною, тоді як третина (32,9%) потребує 15 000–25 000 грн, а ще 30,2% орієнтуються на 25 001–50 000 грн. Схожа тенденція прослідковується і в наступній категорії: серед респондентів із доходом 15 000–25 000 грн на одного дорослого члена родини на місяць лише 16,9% вважають його достатнім, натомість найбільша частка (43,2%) бачить свій комфортний рівень у межах 25 001–50 000 грн. Базовий рівень реального фінансового оптимуму та збігу очікувань починається лише з відмітки понад 25 000 грн: серед респондентів із наявним доходом 25 001–50 000 грн кожен другий (51,2%) вважає свій поточний заробіток цілком комфортним.
Результати дослідження свідчать про виражений тренд на підтримку українського виробника: сумарно понад 60% респондентів за останній час збільшили споживання вітчизняної продукції, хоча й керуються при цьому різною мотивацією.
Зокрема, майже чверть опитаних (23%) збільшила частку українських товарів у своїх покупках свідомо заради підтримки економіки, 21% – наростили частку товарів українського виробництва у кошику з міркувань економії через дорожнечу імпорту, а ще 18,5% – купують товари українського виробництва частіше завдяки помітному зростанню їхньої якості. Водночас кожен п'ятий респондент (19%) не змінив своїх звичок або взагалі не звертає уваги на країну походження, а частка тих, хто скоротив купівлю українських товарів через незадоволення якістю, асортиментом, зростанням цін тощо (4%) або принципово віддає перевагу іноземним аналогам (1%), є мінімальною. Решта 13,5% опитаних не замислювалися над цим питанням або вагалися з відповіддю.
У розрізі соціально-демографічних груп аналіз відповідей опитаних виявив такі найбільш помітні відхилення від загальних тенденцій щодо зміни їхніх купівельних звичок:
Статеві особливості – чоловіки та жінки демонструють одностайність у питаннях патріотичної або вимушеної економії, проте жінки дещо частіше керуються раціональним чинником якості: 20% із них наростили закупівлі товарів українського виробництва через покращення характеристик продукції (проти 16% серед чоловіків).
Вікові розбіжності – наймолодша категорія опитаних (18-29 років) демонструє найнижчу схильність до економії на імпорті: лише 12% купують українське через дорожнечу аналогів (проти 21% загалом). Водночас серед молоді зафіксовано найбільшу частку тих, чиї звички взагалі не змінилися (26% проти 19% загалом). Найстарша група (55 років і старше), навпаки, найчастіше керується фінансовим чинником, обираючи вітчизняні товари з міркувань економії (26%), та виявляє найменшу частку тих, хто не замислювався над цим питанням (9% проти 13,5% загалом).
Регіональна специфіка – найбільш виражений патріотичний мотив виявляють опитані на Заході, де частка свідомої підтримки виробника є найвищою і сягає 27% (проти 23% загалом), тоді як на Сході цей показник є мінімальним і становить 15%. Респонденти із Заходу також найрідше купують українське суто через прагнення заощадити (14% проти 21% загалом), натомість на Півночі цей мотив, навпаки, є провідним і охоплює чверть респондентів (25%). Окремо виділяється Київ, де зафіксовано найвищий рівень критичного ставлення: 9% опитаних киян зазначили, що стали купувати менше товарів українського виробництва через незадоволення ціною чи асортиментом (проти 4% загалом). Водночас на Сході виявлено найбільшу частку тих, хто взагалі не замислювався над цією темою (21% проти 13,5% загалом).
Переважна більшість опитаних (83%) на цей час не орендують житло. Водночас частка тих, хто винаймає житлову площу, становить 17% серед усіх респондентів.
У розрізі соціально-демографічних груп аналіз відповідей опитаних виявив такі найбільш помітні відхилення від загальних тенденцій щодо факту оренди житла:
Статеві особливості – у відповідях респондентів різної статі суттєвих розбіжностей не зафіксовано. Як серед чоловіків (16%), так і серед жінок (18%) частка тих, хто винаймає житло, залишається на рівні, близькому до загальнодержавного показника.
Вікові розбіжності – практика оренди нерухомості найбільш поширена серед молоді, де зафіксовано чітку тенденцію: чим молодші опитані, тим частіше вони орендують житло. У наймолодшій віковій групі (18-29 років) цей показник є максимальним і становить 28% (проти 17% загалом). Серед респондентів віком 30-44 роки частка тих, хто винаймає житло, також перевищує середню і становить 21%. Натомість найстарша категорія опитаних (55 років і старше) виявляє найменшу залежність від оренди житла – лише 12% із них винаймають житло, тоді як 88% мають інші умови проживання.
Регіональна специфіка – найбільша частка тих, хто орендує житло, зафіксована у Києві, де цей показник сягає 27% (проти 17% загалом), а також у Центрі, де нерухомість винаймають 21% опитаних. Натомість найрідше житло винаймають на Заході країни, де частка орендарів серед респондентів становить лише 12%, що є найменшим показником по всій Україні.
Результати крос-табуляції наочно фіксують пряму залежність між досвідом внутрішнього переміщення та необхідністю винаймати нерухомість, де ключовим чинником виступає дистанція переїзду. Зокрема, серед опитаних, які не змінювали свого місця проживання після 24 лютого 2022 року, абсолютна більшість (91,5%) не орендують житло, оскільки переважно залишаються у власних домівках. Натомість серед респондентів, які зазнали переміщення, потреба в оренді стрімко зростає: у разі переїзду в межах своєї області житло винаймає вже понад третина (35%), тоді як серед тих, хто переїхав в іншу область України, цей показник стає максимальним і охоплює більшість опитаних (65%).
Аналіз бюджетних витрат серед опитаних, які винаймають житло, свідчить про високий рівень фінансового навантаження: для більшості з них оплата оренди та комунальних послуг є суттєвою або критичною статтею видатків. Зокрема, 36% респондентів ці витрати оцінюють як відчутні, але прийнятні, оскільки вони з’їдають від 20% до 50% щомісячного доходу. Натомість для 28% опитаних фінансовий тиск є значно вищим – оренда забирає більшу частину їхнього бюджету (від 50% до 70%). Ще для 16% респондентів ситуація є критичною, адже житлові витрати поглинають майже весь наявний дохід (понад 70%). 17% становлять ті, для кого оренда майже не тисне на бюджет (менше 20% від загального доходу), тоді як лише 3% опитаних вагалися з відповіддю.
У розрізі соціально-демографічних груп аналіз відповідей опитаних виявив такі найбільш помітні відхилення від загальних тенденцій щодо рівня фінансового тиску від оренди житла та комунальних послуг серед тих, хто орендує житло:
Статеві особливості – чоловіки демонструють значно вищий рівень фінансового комфорту: майже третина з них (30%) зазначила, що оренда майже не тисне на їхній бюджет, становлячи до 20% доходу (проти всього 7% серед жінок). Натомість жінки значно гостріше відчувають фінансовий тиск – серед них удвічі більше тих, хто оцінює ситуацію як критичну, де витрати на житло з’їдають понад 70% бюджету (22% проти 10% серед чоловіків).
Вікові розбіжності – найменший фінансовий тиск від винайму житла відчуває молодь віком 18-29 років: майже чверть із них (24% проти 17% загалом) витрачає на це мінімальну частину доходу, а критичну оцінку (понад 70% видатків) дав лише мінімальний відсоток опитаних у цій віковій категорії (6% проти 16% загалом). У середній віковій групі (30-44 роки), навпаки, помітно частіше фіксується критичний рівень навантаження на бюджет – понад 70% від загального доходу (22% проти 16% загалом).
Що стосується респондентів найстаршої категорії (55 років і старше), то серед них виявлено найнижчий рівень адаптації до середніх витрат – лише 20% вважають оренду відчутною, але прийнятною (проти 36% загалом), натомість майже чверть (23%) заявляє про критичний стан – оплата оренди і комунальних послуг становить понад 70% від загального доходу, а ще 9% респондентів цієї вікової групи взагалі вагалися з відповіддю.
Аналіз досвіду взаємодії з державними житловими програмами («єОселя», «єВідновлення» тощо) свідчить про те, що для половини опитаних (49,5%) ця тема наразі є неактуальною через відсутність потреби в житлі, але вони чули про ці програми.
Проте серед тієї частини респондентів, яка має житлову потребу, рівень успішного залучення до програм залишається невисоким порівняно з існуючими бар’єрами та скепсисом. Реальний досвід участі мають лише 5% опитаних, які вже скористалися цими інструментами або перебувають у процесі отримання кредиту чи сертифіката. Натомість сумарно 35% респондентів стикаються з різними перешкодами на шляху до державної підтримки: 17% заявляють про неможливість участі через невідповідність чинним критеріям, 12% мають потребу, але виявляють недовіру до ефективності програм, а 6% уже намагалися подати заявку, проте отримали відмову з бюрократичних причин або через невідповідність вимогам. Частка тих опитаних, хто вперше почув про існування таких програм, становить 10,5%.
У розрізі соціально-демографічних груп аналіз відповідей опитаних виявив такі найбільш помітні відхилення від загальних тенденцій щодо досвіду їхньої взаємодії з державними житловими програмами:
Статеві особливості – у відповідях респондентів різної статі спостерігається абсолютна одностайність. Як серед чоловіків, так і серед жінок показники успішного залучення, відмов, скепсису чи відсутності потреби в житлі практично ідентичні й повністю повторюють загальнодержавні тренди.
Вікові розбіжності – найбільш активно взаємодіє з державними програмами молодь віком 18-29 років. У цій категорії зафіксовано найвищий рівень успішної участі: 10% опитаних уже скористалися допомогою або перебувають у процесі її оформлення (що вдвічі перевищує показник загалом – 5%). Водночас молоді респонденти відчутно частіше заявляють про наявність житлової потреби: лише 42% із них зазначили, що не мають потреби в житлі (проти 49,5% загалом). Опитані віком 30-44 роки, попри високу зацікавленість, демонструють найнижчий рівень результативності: лише 3% з них змогли скористатися програмами, а кожен п'ятий (20%) стикається з неможливістю податися через невідповідність критеріям. Також у цій групі зафіксовано найбільшу частку скептиків (15%), які мають потребу, але не вірять у реальність отримання допомоги. Натомість найстарша група респондентів (55 років і старше) виявляє найменший інтерес до цієї сфери – 55% з них взагалі не мають потреби в житлі, а рівень недовіри до програм серед них є мінімальним (9% проти 12% загалом).
Нагадаємо, у травні цього року Держстат назвав регіони з найвищими та найнижчими зарплатами. Також у Держстаті розповіли, де чоловіки заробляють більше за жінок.
На нашій інфографіці можна побачити, яка вартість оренди квартири та середня зарплата в регіонах України. Раніше ми аналізували, як змінювався рівень бідності в Україні.
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»