На 2016 рік випала найбільша хвиля перейменувань в історії незалежної України: свої назви змінили майже тисяча населених пунктів, зокрема два обласні центри. З мапи України зникли десятки ленінів, кірових, чапаєвих та петровських. «Слово і діло» згадує, як проходила декомунізація 10 років тому – від публічних обговорень і скандалів до обіцянок «повернути все назад».
Відкладена декомунізація
Після юридичного виходу з Радянського Союзу Україна лишилася в ньому топонімічно. Сотні сіл, міст, районів і цілих областей продовжували носити імена радянських лідерів, впливових партійців та організаторів Голодомору.
Деякі населені пункти мали просто химерні ідеологічні назви. Ще відносно недавно в Україні існували Зоря Комунізму, Третій Інтернаціонал, Паризька Комуна, Шлях Незаможника та Радянська Дача.
Кілька населених пунктів позбулися комуністичних назв ще наприкінці існування СРСР та в перші роки незалежності, але більшість перейменувань у 1990–2015 роках стосувалися суто змін у написанні: Топчино замість Топчине, Кочережки замість Кочеріжки тощо.
Однак Революція Гідності, анексія Криму та початок війни на Донбасі актуалізували питання декомунізації – зрештою, створення сепаратистських республік на сході України подавалося під соусом радянських сентиментів.
Дворівневий механізм перейменування
Після формування нового складу Верховної Ради восени 2014 року стартувала підготовка пакета з чотирьох законів про декомунізацію. Ключову роль у його розробці відіграли тодішній голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, а також нардеп Юрій Шухевич – син генерала УПА Романа Шухевича.
9 квітня 2015 року Верховна Рада проголосувала за пакет законів – зокрема «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».
Закон встановив терміни й механізм перейменування населених пунктів.
упродовж шести місяців після набрання законом чинності місцеві органи влади мали провести громадські слухання та подати на розгляд Верховної Ради пропозиції щодо перейменування;
упродовж трьох місяців після завершення цього терміну Верховна Рада мала ухвалити рішення про перейменування населених пунктів з урахуванням пропозицій від місцевих органів влади, а в разі їхньої відсутності – на основі рекомендацій Інституту національної пам’яті.
Оскільки закон набрав чинності 21 травня 2015 року, місцеві органи влади мали надати свої пропозиції до 21 листопада того ж року, а остаточне рішення Верховна Рада мала ухвалити до 21 лютого 2016 року.
Утім, зрештою Рада ухвалила рішення про перейменування 13 пакетами, адже надання пропозицій затягнулося. Лише один населений пункт встигли перейменувати у 2015 році – село Радянське в Тернопільській області, яке 25 листопада отримало назву Великі Млинівці.
Саме через ці затягування найбільша хвиля декомунізації назв сіл, міст і селищ припала саме на 2016 рік.
Перейменування зі скандалами
Здебільшого декомунізація назв населених пунктів пройшла доволі гладко. У назвах низки сіл та селищ просто прибрали або замінили слово «Червоний». Так з’явилися села Березовий Гай, Промінь та Ранок, а село Червоний Жовтень отримало лагідну назву Жовтеньке.
Низка міст отримала історичні назви, не пов’язані з імперським минулим, – Бахмут (Артемівськ), Олешки (Цюрупинськ), Кам’янське (Дніпродзержинськ). Більшість отримала нейтральні, але логічні назви: портовий Іллічівськ на березі Чорного моря – Чорноморськ, Красноармійськ – Покровськ, Димитров – Мирноград.
Однак перейменування кількох населених пунктів перетворилося на довгу політичну епопею.
Дніпропетровськ – Дніпро
У міській раді Дніпропетровська у 2015 році більшість мав «Опозиційний блок» – і 29 грудня місцева влада звернулася до Верховної Ради з проханням зберегти колишню назву міста, надавши їй новий сенс: мовляв, «-петровськ» – не на честь комуніста і співорганізатора Голодомору Григорія Петровського, а на честь апостола Петра.
На голосування на сайті міськради винесли дев’ять назв: Дніпрослав, Дніпро, Січеслав, Дніпровськ, Дніпрополь, Кодак, Новий Кодак, Святослав – і Дніпропетровськ. Однак зрештою результати оголосили недійсними через спроби фальсифікації.
Тому Верховна Рада 19 травня 2016 року самостійно перейменувала місто у Дніпро – і це сподобалося не всім. Зіграти на невдоволенні вирішила кандидатка в народні депутати на довиборах до Ради Світлана Єпіфанцева, яка у своїй програмі обіцяла добитися скасування перейменування.
Однак Єпіфанцева вибори програла, а місто лишилося з новою назвою, яка й до того була поширеною як скорочене ім’я міста.
Кіровоград – Кропивницький
Найскладнішим виявився процес перейменування Кіровограда, названого на честь убитого у 1934 році радянського функціонера Сергія Кірова.
Усього під час громадських слухань було висунуто сім варіантів: Єлисаветград, Кропивницький, Златопіль, Козацький, Благомир, Ексампей та Інгульськ.
Обговорення тривали понад рік та супроводжувалися вуличними акціями і протестами. Зрештою Верховна Рада 14 липня 2016 року самостійно ухвалила рішення на користь варіанта Кропивницький – на честь одного з фундаторів українського театру.
Того ж дня нардеп від «Опозиційного блоку» Сергій Ларін заявив, що доб’ється скасування рішення про перейменування – зокрема через звернення до міжнародних судів.
Нардеп подав кілька судових позовів, але зрештою 25 січня 2021 року Верховний Суд закрив провадження щодо перейменування Кропивницького.
Комсомольськ – Горішні Плавні
Дві попередні історії доводять: головні скандали з перейменуванням виникли там, де місцева влада не змогла вчасно надати Раді пропозицію з новою назвою міста. Найгучнішою в цьому сенсі стала епопея з перейменуванням міста Комсомольськ у Полтавській області.
Міська влада ніяк не могла й не надто бажала визначитися з новою назвою для міста, яке було засноване лише у 1960 році. Як і в Дніпрі, вона хотіла залишити стару назву, надавши їй нового сенсу: замість «комуністичного союзу молоді» – «КОлектив Молодих СОціально МОтивованих Людей (Ь) Справжніх (Ь) Козаків».
Серед інших потенційних варіантів фігурував лише «Борисфен», за який директор місцевого краєзнавчого музею безуспішно збирав підписи.
Однак зрештою Верховна Рада самостійно – за пропозицією Інституту національної пам’яті – перейменувала місто на Горішні Плавні, взявши за основу історичну назву села на цій території.
Міська влада спробувала оскаржити нову назву, але безуспішно. Цю ситуацію директор ІНП Володимир В’ятрович прокоментував так:
«На жаль, зараз місцева влада продовжує боротися та підбурювати місцевих мешканців розмовами, що вони будуть через суди оскаржувати та повертати попередню назву чи придумувати нову. Нічого насправді цього вже неможливо».
Підсумки найбільшої хвилі декомунізації
У 2016 році з мапи України зникли населені пункти, названі на честь:
- Володимира Леніна – 94 пункти;
- Григорія Петровського – 69 пунктів;
- Сергія Кірова – 45 пунктів;
- Василя Чапаєва – 32 пункти.
А ще – на честь Артема, Фрунзе, Дзержинського, Свердлова, Куйбишева і навіть дружини Леніна, Надії Крупської.
Своєю чергою назви Дніпропетровської та Кіровоградської областей, які підпадають під декомунізацію, досі залишаються старими, позаяк вимагають зміни Конституції. Спершу для цього бракувало голосів, а тепер заважає воєнний стан, який забороняє конституційні зміни.
Однак перейменовані населені пункти – а також вулиці, сквери та інші топоніми – це не єдиний спадок декомунізації 2016 року. Вона відіграла важливу, хоч і недостатньо відзначену роль в усвідомленні проблем місцевого самоврядування в Україні.
Для багатьох населених пунктів саме громадські слухання з обговорення нових назв стали моментом усвідомлення потреби в ефективному самоврядуванні: щоби мешканці мали вплив на обраних чиновників, а ті могли адекватно представляти й захищати їхні інтереси перед центральними органами влади.
Зрештою, практично всі нові назви міст прижилися й стали звичними, а чимало народжених у нульові та пізніше навіть не чули таких назв, як Іллічівськ, Орджонікідзе, Дніпродзержинськ.
Тим часом рф категорично не прийняла перейменування – тому в повідомленнях російської влади досі фігурують Дніпропетровськ, Артемівськ, Щорс і Цюрупинськ. Чи не перше, що робили росіяни під час захоплення населених пунктів у 2022 році, – це повертали радянські назви на в’їздах до них.
Це доводить: попри всі скандали й труднощі, перейменування селищ та міст було не просто формальністю, а важливим кроком у зміні суспільної свідомості та історичного бачення. Саме цю зміну ворог з усіх сил намагається відкотити.
Денис Ратушний, спеціально для «Слово і діло».
Раніше «Слово і діло» розповідало, на честь кого після 24 лютого 2022 року перейменовують вулиці в найбільших містах України – і де з’явилася вулиця на честь Степана Бандери.
Також ми згадували найбільші скандали, пов’язані з порушенням законів про декомунізацію, – від шапки Киви до портретів Леніна.
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»