Туреччина-Росія-Сирія: з чого все почалося та чим усе закінчиться

Читать на русском
Осман Пашаєвжурналіст

Туреччина перетнула небезпечну межу у протистоянні з Росією на території Сирії. Анкара залишилася сам-на-сам у відкритій війні на суверенній території країни в її визнаних світом кордонах. Офіційно Анкара відповідає на вбивство тридцяти шістьох своїх військових у сирійському місті Ідліб, де турецькі сили розмістилися з російського дозволу. Анкара щоразу підкреслює – не воліє відкритого протистояння з Москвою, а лише охороняє 30-кілометрову смугу вглиб, аби захиститися від нападів терористичної Курдської робітничої партії, а також карає диктатора, що безпідставно вбив турецьких вояків.

Що є режимом сирійського президента Башара Асада наразі достеменно не відповість жоден з військово-політичних експертів. На думку професора політології університету Кахраманмараша Тогрула Ісмаїла – режим є тріумвіратом партнерів, де роль старшого брата від початку належить російському президенту Владіміру Путіну. Мозком режиму є теократична республіка Іран, а сам Башар Асад, що закінчив медичний факультет у Лондоні, є продовжувачем-невдахою справи свого батька Хафеза Асада із перетворення французької колонії на соціалістичну світську державу з арабським обличчям без проведення глибинних політичних реформ.

Минуле

Конфлікт в Сирійській арабській республіці був закладений ще при заснуванні країни. Переможці у Першій світовій війні збудували таку архітектуру «національних держав» на рештках Османської імперії, щоб жодна з новоутворених держав не могла і кроку ступити без загрози бути поваленою головними архітекторами – Британією та Францією. Ця доктрина називається угодою Сайкса-Піко, іменами французького дипломата Франсуа Жорж-Піко та англійця Марка Сайкса. Таємними протоколами ці двоє обмінялися 1916 року, розподіливши між собою сфери впливу на азійських територіях колишньої імперії османів.

Угоду приховували, доки її не оприлюднив комуністичний режим Володимира Леніна. Перші радянські комуністи спробували підірвати світовий устрій, показавши арабам, як Захід використав їх задля знищення останнього Халіфату.

Туреччина розпочала нову військову операцію в СиріїТуреччина заявила про початок нової військової операції, яка стане самообороною від солдатів режиму Асада.

Тут треба пояснити, що саме арабськими бунтами на Сході султанської Туреччини під час Першої світової війни завершився розпад Османської Імперії, яку вже понад сто років називали «хворою людиною Європи». Легендарна історія Лоуренса Аравійського відверто розповідає, як на британські кошти був зруйнований міф про мусульманську єдність і цінність Халіфату для «справжніх мусульман». На теренах сучасної Анатолії, Перської Затоки і східного Середземномор’я Захід планував створити колонії нового типу з ознаками самостійності. Від Туреччини мала залишитися невелика область навколо Анкари майже без морського узбережжя (розподіл за Севрською мирною угодою). Все решта поділили між Великою Вірменією і Великою Грецією, хоча справжніми набувачами османського скарбу ставали Велика Британія, частково Франція та їхні молодші брати італійці, створивши разом щось на кшталт приватного акціонерного товариства «Османський спадок». Союзники весь час загравали з найбільшою громадою Міжріччя – курдами. Утім вже тоді їм було зрозуміло – багатоплемінне населення не мало жодної спільної ознаки для єднання у вертикальну структуру: мова (чотири різновиди часом незрозумілі носіям, а деякі говірки є самостійними гілками перської лінгвістичної родини), протилежні і навіть ворогуючі конфесії (суніти, шиїти, алавіти, алєвіти, єзіди, християни, юдеї і нові атеїсти), а також повна відсутність індивідуальних свобод у курдських племен-аширетів, що досі перебувають на межі родоплемінного та феодального способу життя. Від Курдистану відмовилися одразу як Ататюрк зупинив британський наступ на Чанаккалє 1915 року. Тоді тисячі курдів разом з турками загинули за свободу мусульман від нового Хрестового походу. І це теж не викликало довіри у Заходу. Переважно мусульманські курди були фактичними учасниками подій 1915-го у протистоянні з вірменськими революціонерами-терористами Дашнакцутюн, що врешті перетворилося на найбільшу трагедію вірменського народу. Кілька сотен тисяч вірменів загинули у курдсько-асирійсько-вірменській міжетнічній різанині, більшість загинула через злочинні накази уряду младотурків з депортації вірменського і ассирійського населення, а реалізація цього наказу супроводжувалася масовим насильством над старими, жінками і дітьми. Щоправда кілька мільйонів вірмен не постраждали навіть у ті темні часи. Мешканці Причорномор’я, зберігаючи мову, прийняли для себе легку форму Ісламу задовго до 1915 року і називали себе хемшилами, частково вірмен врятували курди-заза, яких часто називають крипто-вірменами, а в Стамбулі і Ізмірі прогресивні губернатори навіть тоді проігнорували злочинні накази і не дозволили торкатися життя і майна більшості вірменів, що їхні діаспора під сто тисяч зберігаються в Стамбулі донині, а після розпаду СРСР поповнилася ще сотнею тисяч нових єреванських вірменів. Саме тому тема 24 квітня і світове визнання геноциду для Туреччини є формою політичного тиску. Турки під тиском лише мобілізуються і це демонструє ідлібський інцидент.

Сьогодення

З 27 лютого вся країна від правих до лівих, від світських до релігійних, від ісламістів до гюленістів, кемалістів, греків і арабів об’єдналися навколо президента Ердогана, аби дати відсіч диктаторському режиму, що є лялькою Володимира Путіна. Щоправда кожна сторона, яка раніше критикувала Ердогана, веде себе в стилі «аягаваріла-аяпапєрєджала». Ліві і кемалісти твердять, що від самого початку не треба було лізти в сирійську гру Заходу і США. Як треба було – не кажуть. До 2010-го Ердоган приймав Асада в Туреччині і публічно називав його другом і братом. Праві зловтішаються, що виявилися правими, бо «угода з Москвою не вартує не тільки паперу, а навіть часу, витраченого на її написання». І тільки націонал-соціалісти з партії Ватан Догу Перінчека єдині, хто досі лякає світовою змовою американців і євреїв розділити Туреччину за проєктом Великого Близького Сходу, вимагають терміново відмовитися від співпраці з НАТО і сісти з Москвою, Тегераном і Дамаском домовлятися на їхніх умовах. Щоправда партія має підтримку 1 % населення. Мовчить лише політичне крило Демократичної парті народів Туреччини, що об’єднує курдів і крайніх лівих. Почесний голова партії Ертугрул Куркчу звинувачує турецьку владу в тому, що вона взяла на себе зобов’язання роззброїти салафітські формування, яких режим затиснув навколо Ідлібу, зокрема, мова йде про такі рухи як «Джабахат ан-Нусра». Турецькі курди і їхні союзники наполягають, аби турецький президент повернувся до Сочинського процесу, не дозволивши місцевим терористам Сирії використовувати цивільне населення як живий щит.

У НАТО запевнили в подальшій підтримці СиріїУ НАТО заявили про те, що мають намір й надалі підтримувати Туреччину, зокрема у сфері протиповітряної оборони.

І тільки Ердоган вчергове вирулив з надзвичайно небезпечної ситуації, випустивши до Європи 100 тисяч сирійських біженців із трьох з половиною мільйонів. Публічно ці дані підтвердив міністр внутрішніх справ Туреччини Сулейман Сойлу, пояснивши: Європа не виконала письмових зобов’язань щодо часткового фінансування утікачів, яких годує і забезпечує житлом та соціальними гарантіями Анкара. Проте неофіційно ця квота заздалегідь була узгоджена з головним жандармом континенту Ангелою Меркель. Принаймні, на це натякають два незалежних джерела в експертному середовищі Анкари.

Майбутнє

Дослідник центру імені Моше Даяна у Стамбулі, експрацівник МЗС Росії Тімур Ахметов певен: 5-го березня у Москві Ердоган і Путін домовляться про збереження балансів і зупинять стрілянину, бо повноцінна війна невигідна жодній із сторін.

Його колега з університету ТОББ в Анкарі, що побажав не розкривати ім’я, пояснив – візит Ердогана до Москви є публічним жестом ввічливості султана до російського царя. Щоправда, до 5 березня султан максимально знищить військову інфраструктуру режиму, щоразу не називаючи з яким режимом воює міністр оборони Туреччини Хулусі Акар. Принаймні за один збитий турецький безпілотник Анкара знищила 103 танки і два літаки СУ-24. Четверта стаття Вашингтонського договору НАТО зобов’язує альянс «висловлювати занепокоєння», коли якась країна-союзник зазнає втрат поза власною територією, але це дозволяє діяти на власний розсуд, не застосовуючи публічно колективні механізми.

Ердоган ніколи не був наївним хлопцем, який щиро вірив навіть у короткотермінове союзництво з Росією. Для обох заклятих друзів це спосіб втриматися від тиску Сполучених Штатів, але реакція Москви на збитий в 2015 році російський літак довго псувала життя турецького президента і змусила принижуватися через втрати російських ринків, знущання над турецькими громадянами та інші політтехнологічні знущання з Анкари Суркова-Пєскова. Тепер Ердоган має можливість дзеркалити поведінку Путіна з візантійською підступністю, проявляючи повну повагу і надалі називаючи Путіна «мій московський брате».

Осман Пашаєв, спеціально для «Слово і Діло»

Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...