Фронтові підсумки 2019 року стали віддзеркаленням політичних змін в Україні і в світі. Нова влада на чолі з президентом Володимиром Зеленським заявила про своє прагнення припинити кровопролиття на Донбасі й зробила кілька реальних кроків для досягнення цієї важливої мети. Однак до конкретних результатів ще дуже далеко.
2019 став роком великих подій у нашій країні. Перемігши з розгромним рахунком на виборах, президент Зеленський розпустив Верховну раду і за результатами вже дострокових парламентських виборів отримав практично необмежену владу в Україні. Глава держави розпочав виконання своїх передвиборчих обіцянок, однією з яких є припинення війни на Донбасі.
Команда Зеленського тут же заявила, що не розглядає військовий шлях вирішення конфлікту, обіцяючи зосередитися на дипломатичних і політичних методах. Ще до того, як Зе став президентом, його представники заявляли, що мають намір використовувати для цього механізми Мінських угод, а також розширити так званий Нормандський формат, включивши в нього Велику Британію і США, з тим, щоб вони допомогли посилити санкційний тиск на Росію, змусивши її до перемовин у вигідному для України ключі.
Цей план був сприйнятий суспільством «на ура», хоча він не пояснював найважливіших деталей. По-перше, як Мінські угоди можуть стати вигідною для України «дорожньою картою» для припинення війни, якщо вони припускають цілу низку невигідних для нашої країни умов. Наприклад, ці домовленості передбачають амністію бойовикам, їх легалізацію в українському правовому полі, а також фактичну федералізацію України шляхом надання особливого статусу окупованих територій через зміни до Конституції.
По-друге, якими аргументами українська сторона має намір добиватися долучення до Нормандського формату США і Великої Британії, якщо це абсолютно невигідно іншим учасникам цього формату: Німеччині, Франції та самій Росії?
Нарешті, по-третє, чому санкційний тиск має примусити Росію до відступу на Донбасі і в Криму, якщо за наявності тих самих санкцій цього не сталося протягом п'яти попередніх років? І чи існують загалом такі санкції, які змусили би РФ мирним шляхом звільнити захоплені українські території.
Таке враження, що даючи деякі свої обіцянки, майбутній президент просто не розумів, на якій тонкій кризі він опиниться. Не дивно, що частину цих обіцянок Зеленський просто не зміг виконати. Насамперед це стосувалося розширення Нормандського формату. Провал цієї спроби став очевидним, коли вибухнув скандал, пов'язаний із липневими телефонними переговорами Дональда Трампа і Зеленського, під час яких президент США нібито попросив провести в Україні антикорупційне розслідування, спрямоване проти найближчого політичного суперника Трампа – Джо Байдена. Ця історія довела Трампа до межі імпічменту і мало не вартувала нашій країні припинення програми військової допомоги з боку США.
Подальші спроби припинити стрілянину на Донбасі звелися до прагнення Зеленського безпосередньо зустрітися для відповідних переговорів із президентом РФ Володимиром Путіним. На цьому шляху Зе довелося зробити кілька поступок у рамках непопулярних Мінських угод: забезпечити розведення протиборчих сторін на трьох ділянках фронту – Петрівському, Золотому і в Станиці Луганській (в Україні вже говорять про те, що сепаратисти не дотримуються своєї частини домовленостей), а також підтвердити імплементацію в українське законодавство так званої «формули Штайнмаєра», яка передбачає поетапне виконання політичної частини Мінських угод.
Оскільки «формула Штайнмаєра» не змінює суті Мінських угод, обіцянки «вмонтувати» її до законодавства України (нагадаємо, тільки лише для того, щоб організувати зустріч Зеленського з Путіним!) спричинили вуличні протести в Києві та інших містах під гаслом «Ні капітуляції». Це суттєво звузило простір для маневру. Рухаючись шляхом «Мінська-2», Зеленський ризикував отримати новий «Майдан», а звернувши з цього шляху – продовження війни і звинувачення в остаточному провалі передвиборчих обіцянок.
Довгоочікувана зустріч із Путіним відбулася 9 грудня в Парижі в рамках «нормандської четвірки». Усупереч усім побоюванням Зеленський зіграв свою першу партію внічию, не добившись істотних поступок, але й не здавши головних позицій. А деякі результати діяльності Зеленського на шляху мирного врегулювання можна вважати й досить успішними. Ідеться про звільнення українських політв'язнів і полонених моряків. Ще один такий обмін, до слова, запланований на 29 грудня.
Однак бойова нічия в Парижі означає продовження млявого конфлікту на фронті, який, за підрахунками ЗМІ, забрав у 2019 році життя понад 100 українських військовослужбовців. А оскільки 9 грудня сторони лише вкотре позначили основні претензії один до одного, то до будь-яких конкретних рішень ще дуже далеко. А значить, і наступного року клінч триватиме.
Денис Попович, спеціально для «Слово і Діло».
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»