Про останнього в 2018 році заручника Кремля. Бесіда з Гульнарою Бекіровою

Читать на русском

Кримський татарин Едем Бекіров став останнім заручником Кремля минулого року. Осман Пашаєв поговорив із його дружиною Гульнарою.

Едем Бекіров – останній заручник Кремля минулого 2018 року. Його затримали на адміністративному кордоні з окупованим півостровом на початку грудня відразу після захоплення 24 українських моряків. Звинуватили у виготовленні та зберіганні вибухових речовин. Бекіров з юності активіст кримськотатарського національного руху за повернення та відновлення національної автономії корінного народу. Він чоловік заступниці голови Генічеської райдержадміністрації Гульнари Бекірової. Регіон дуже складний і є форпостом України останні п'ять років. Інтерв'ю з Гульнарою Бекіровою я записав перед потягом Київ-Новоолексіївка. Арешт чоловіка – це тиск на саму Гульнару, яка відповідає за гуманітарну сферу в районі й не має наміру здавати регіон проросійським силам. Едема Бекірова 35 днів протримали в СІЗО й лише в середині січня 2019-го перевели до лікарні під конвоєм окупаційних силовиків.

Гульнара ханим, Едем Бекіров – 18 років інвалід, без ноги. У Криму живе ваша старша дочка, яка за окупантів звільнилася з держслужби. Ви український чиновник. Навіщо в таких обставинах він поїхав до Криму?

Крим – це Україна. Він ще до окупації лікувався в 7-й міськлікарні Сімферополя. Ви не першим ставите це запитання. Він їздив весь час до Криму. В нас два місця лікування: Київський інститут ортопедії і хірургії та 7-ма міська лікарня Сімферополя. 18 років ми їздимо і до Євпаторії, і до Сак, і до Харкова, і в мечеті, і в церкви. 18 років тому його паралізувало й відтоді ми всюди шукаємо можливості для реабілітації. Саме це дозволяє йому вести активний спосіб життя. Хоча тоді, 18 років тому, він був як овоч і лікарі не давали жодної надії. Але я не зупинилася й він не здавався. І ми стали на візок. А потім він підвівся й пішов, але перед цим було два роки боротьби. Коли він встав на милиці, через порушення кровообігу в нього розвинулася цукрова хвороба, що призвело до ампутації однієї ноги.

Він людина, що живе на знос?

Живемо сьогодні, а не завтра? Якщо в цьому сенсі, то так. Щоб ви розуміли, йому робили 12 реампутацій ноги. Ми її все одно намагалися врятувати.

І весь час він перебував у національному русі?

Весь час.

Ще з часів депортації в Узбекистані чи ви познайомилися з ним уже в Україні?

Я вийшла за нього заміж у 1981 році. Але йому з молоком матері передалася ця пристрасть до Криму. Його батьки 1931-1932 року народження. Мої молодші. Тому вони пам'ятали додепортаційний Крим. Вони завжди розповідали йому, як у Криму школи були кримськотатарською мовою, лікарі розмовляли кримськотатарською. Він агроном. Дуже любить рідну кримську землю. Але після сільгоспінституту не зміг залишитися на практиці в Криму і його відправили до Херсонської області.

Так він із радянських часів у Криму?

Так, він 1961 року народження. Але його батьки повернулися в 1968-му. Тоді, щоб показати заходу, що кримських татар не утискають, кілька сотень сімей з Узбекистану з депортації розселили в безводних степових регіонах півострова. Його сім'я – одна з таких. У перший клас він пішов у селі Кримка Джанкойського району.

Де ви познайомилися з ним? Чи вас знайомили за кримськотатарським звичаєм свахи?

Ні-ні. В електричці в Новоолексіївці (Генічеський район Херсонської області – ред.). Він якраз їхав на свою практику. Едем їхав із Джанкоя до Новоолексіївки, а звідти збирався на Каланчак, де проходив практику. Вперше ми перетнулися на одному весіллі в Криму. А потім побачилися на вокзалі Новоолексіївки, й це було кохання з першого погляду.

Це було в 1981-му?

Так.

І ви відразу одружилися?

Він одразу зробив пропозицію. Все було зрозуміло з першої зустрічі й так уже триває 38 років. Я жодної миті не сумнівалася. Він був гарний. Ці пристрасні очі, посмішка, душа нарозхрист. Він і зараз такий же.

У вас дві дочки. Старша – в Криму. Вона стала боятися дзвонити вам останнім часом. Едем Бекіров хотів про щось поговорити з нею, поїхавши до Криму?

Вона стала рідше дзвонити. Думаю це пов'язано з моєю роботою й моєю позицією в Генічеському районі Херсонської області, про складнощі якої ви знаєте й без мене. Коли в 2014-2015 люди стали виїжджати з Криму, в нас була позиція, якщо всі виїдуть, то хто залишиться в Криму. Вже одного разу вивезли всіх у товарних вагонах у 1944-му. Тому дочка залишилася, вона пішла з окупаційного Міністерства сільського господарства, хоча працювала в структурі при Україну. Але жити вона залишилася в Криму. Я схиляюся перед кожним кримським татарином та українцем, які залишаються жити в Криму, тому що вони сильні й не здаються.

Ви думали про те, щоб пом'якшити свою позицію й не дратувати окупантів по той бік адміністративного кордону з Кримом. Залишити в Генічеському районі все, як було до 2014-го в сфері освіти й культури. Або взагалі піти з посади, щоб сім'ю залишили в спокої?

Сама? Не піду. Навіть не думала про це. У 2010-му я була єдиним чиновником із 21, хто не вступив до Партії регіонів. Мені погрожували звільненням. Я не вступила. Не звільнили. У 2014-му стала заступницею голови Генічеської райдержадміністрації, й на цій посаді в мене гуманітарна сфера. Це боротьба за уми молодого покоління. І сама я йти не збираюся.

Що говорить Едем? Ви ж напевно спілкуєтеся з його адвокатом Ладіним?

Спілкуюся. Але я знаю, що скаже Едем, і він знає, що зроблю я. Він протримався в цих умовах 35 днів у СІЗО. Я думала, максимум два тижні протягне. У нього вийшло. Його дух не зламати. Він знав, як його підтримують усі тут, на волі. І це в кам'яному мішку під відеокамерами 24 години на добу.

Що з ним зараз?

Ви знаєте, що 15 січня його з СІЗО перевели до лікарні. Добу він пролежав у коридорі під конвоєм. У перший день до нього не підпустили нікого. 16 січня до нього прийшов адвокат, прийшла наша дочка, прийшла мати. Конвой, як і раніше, біля нього: двоє в палаті й один у коридорі.

Що пред'являють окупанти як речові докази, звинувачуючи його у виготовленні та зберіганні вибухових речовин?

Я не знаю. Це ж повна маячня. Навіть не в тому річ, що він інвалід і не міг би нічого навіть підняти. Є його переконання. Ненасильницька боротьба. Працюючи агрономом, він 12 років був донором. І, здаючи кров, говорив: «Кров можна віддати або хворим, або дітям».

Осман Пашаєв, спеціально для «Слова і Діла»

Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.

ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM

найважливіше від «Слово і діло»
Поділитися: