Вчора народні депутати після майже місячної перерви на свята і «роботу в округах» нарешті зібралися на пленарне засідання Верховної Ради. Зазвичай тричі на рік – у час новорічних і травневих свят, а також влітку більшість народних обранців не гребує можливістю гарно відпочити. Формально, звісно, ці періоди поділені на «роботу в комітетах», «роботу з виборцями в округах».
Та навіть за нинішніх обставин активні фази роботи парламенту не вирізняються високим ККД. За підрахунками аналітиків «Слово і діло», на екваторі своєї роботи у Верховній Раді 8-го скликання народні депутати встигли виконати лише 16% даних ними обіцянок, тоді як вражаюча їх кількість – 84% - поки залишаються лише словами.
Чому так відбувається і чого чекати від нинішньої Верховної Ради?
Популізм і технології
Головна причина всіх проблем із виконанням обіцянок – безконтрольний популізм політиків. Здавалося б, в цьому немає нічого дивного: аби привабити виборців, політикам притаманно обіцяти більше, ніж вони можуть виконати. Утім, визначальною рисою саме українських кандидатів у нардепи є те, що під час виборчої кампанії вони завідомо обіцяють те, що виконати неможливо у принципі. Наприклад, обіцянки лідера фракції РПЛ Олега Ляшка про те, що в Україні буде «відновлено виробництво повного циклу» чи «створений суспільний антикорупційний корпус» або не мають під собою законодавчого підґрунтя, або можуть тлумачитися як завгодно.
Чому ж українці обирають політиків, які заздалегідь не впораються з тим, що самі ж і наобіцяли? Висновок очевидний: в більшості своїй українські громадяни не готові контролювати те, що говорить той чи інший політик, а під час голосування більше покладаються на власні емоції. Тому, на жаль, прогноз невтішний: левова частка того, що пообіцяли і продовжують обіцяти українські парламентарі, так і залишиться нереалізованим навіть у наступні два з половиною роки повноважень Верховної Ради 8-го скликання. Хотілося б вірити у протилежне, та факти невблаганні: у виконанні своїх обіцянок нардепи показують стабільно невтішні результати.
Тупцювання на місці
Як і 2016-го, найбільш відповідальними виявилися дві найбільші фракції парламенту – «Народний фронт» і БПП. Найменше виконали з обіцяного у фракції «Опозиційного блоку». Парламентські фракції демонструють незмінну динаміку порівняно з минулорічними показниками.
Очевидно, двом провладним фракціям вдається краще виконувати свої передвиборчі зобов’язання перед українцями завдяки доступу до формування порядку денного уряду і підтримці його ініціатив. Утім, опозиційні сили, представлені у парламенті, також не мали б пасти задніх й показувати власні здобутки будь-якими законними методами у сесійній залі. Поки що їхні лідери лише фіксують неможливість такого сценарію і політичні утиски. Справді, робота парламентської опозиції у Верховній Раді не впорядкована: немає нормативного акту, який би прояснив сам зміст «опозиційної діяльності». До слова, відповідний законопроект свого часу обіцяв подати на розгляд Верховної Ради Президент Петро Порошенко, однак так цього і не зробив.
Мажоритарка vs. списки партій
Ще більш цікава статистика виконання обіцянок «мажоритарниками» і «списочниками». Першим вдалося виконати лише 15% обіцяного, а другим – 31%. Причин декілька. По-перше, депутати зі списків у передвиборчих турне дотримувалися у обіцянках основних програмних засад своїх політсил. По-друге, деякі з обіцянок, як, наприклад, відновити обороноздатність Збройних сил, просто не можна було не виконати, адже це загрожувало реальному існуванню держави Україна.
По-третє, «мажоритарники» традиційно обіцяють більше, сподіваючись на виборах на методи прямого і непрямого підкупу (привіт «гречаним» політтехнологіям), або на адмінресурс, або на попередні політичні домовленості. У «списочників» є лише партійний бренд, підтримка якого серед українців і визначає успіх всієї команди політсили, що пройшла до Верховної Ради. Зрозуміло, що до виборчого процесу партії підходять більш системно і зважено, в штабах працюють десятки, а то й сотні кваліфікованих спеціалістів з виборчих технологій, головним девізом яких є «не нашкодь».
Реформа Верховної Ради: надто повільно
Водночас із відповідальністю нардепів виникають і закономірні питання до ефективності роботи парламенту загалом. Пришвидшити зміни тут могли б наміри реформувати роботу Верховної Ради, про які ще рік тому повідомив спікер Андрій Парубій. Зміни мали б дисциплінувати нардепів, посилити відповідальність за неперсональні голосування, змусити краще виконувати свої конституційні обов’язки. І, як наслідок, зробити більш ефективною роботу самої Верховної Ради.
Серед змін, які запропонував голова ВР, – збільшити кількість пленарних тижнів з двох до трьох, вівторок і четвер зробити повністю пленарними. Середу планувалося присвятити роботі у комітетах, а о 16.00 проводити засідання нового органу – Ради голів комітетів. Саме на основі її напрацювань мали б формувати основу для порядку денного парламенту. Нарешті, якби роботу парламенту таки реформували, погоджувальну раду фракцій проводили б не по понеділках, а наприкінці тижня – у п’ятницю, яку парламентарі за фактом зробили ще одним таким собі «скороченим днем».
Не сталося прориву і у сфері контролю за персональними голосуваннями нардепів. Причини ті ж, що й у попередніх складах ВР: низка нардепів займаються не законотворчою діяльністю, а, скажімо, бізнесовою. Тоді як їхні колеги, аби «врятувати» голосування у сесійній залі, йдуть на порушення Конституції, голосуючи за себе й сусідів.
Відсутність прогресу у реформуванні діяльності головного законодавчого органу суттєво впливає і на якість поданих законопроектів, і на саму механіку роботи парламенту, і на її ефективність. Вочевидь, суттєво змінити підходи у ставленні народними обранцями до виконання своїх обов’язків вдасться не скоро. Щоправда, голова ВР не полишає намірів таки зрушити справу з місця. У квітні Андрій Парубій оголосив про перший крок на шляху до реформування парламенту – розгляд законопроекту про скорочення парламентських комітетів до 20 і приведення їх у відповідність з переліком міністерств уряду.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»
