«У кого що болить, той про те й говорить». Ця приказка, як не дивно, доволі точно пояснює, яким чином формується порядок денний різноманітних міжнародних форумів. Зрозуміло, що порядок денний Всесвітнього економічного форуму в Давосі не є виключенням із цього правила. Тож, проаналізувавши його, можна достатньо чітко побачити, які проблеми наразі найбільше хвилюють людство та які тенденції визначатимуть його розвиток.
Цього року основні дискусії форуму, тему якого організатори визначили як «Регулювальне й відповідальне управління», оберталися навколо стрімкого розвитку технологій, що тягне за собою кардинальні зміни в економіці та політиці. Немає сенсу переповідати, хто що говорив у Давосі. Новітні технології дозволяють усім охочим самостійно ознайомитися з перебігом форуму, віртуально відвідавши ледь не всі його ключові заходи.
«Ланч Пінчука»: в меню – Україна?Відмова Порошенка, Климпуш-Цинцадзе й ключових європейських політиків відвідувати «ланч Пінчука» в Давосі є своєрідною акцією протесту проти його поглядів на відносини Києва з Москвою, але, схоже, що в цьому питанні в хід пішла важка артилерія.
Є сенс поговорити про інше. Наприклад, про те, наскільки такий порядок денний актуальний у нинішній Україні? Або навпаки, наскільки актуальні для цивілізованого світу питання відповідають порядку денному, актуальному для України? Можемо піти далі й поцікавитися: наскільки нинішня Україна впливає на формування порядку денного подібних світових форумів? Наскільки ми взагалі спроможні брати участь у подібних дискусіях на відповідному рівні? Чи є нам що сказати, крім нескінченних мантр про «боротьбу проти корупції», «злочинний режим», «російську агресію», «необхідність захистити демократичні цінності» та «священний обов’язок цивілізованого світу врятувати неньку-Україну»?
Ці питання мабуть справді певною мірою не позбавлені актуальності, принаймні в ширшому контексті вимог міжнародного права та норм цивілізованого співіснування, але щирі відповіді на них, на жаль, лишають присмак гіркоти та смутку: Україна дедалі більше випадає з поля зору, сповзаючи на периферію та маргінес. Не дивно, що вітчизняну громадськість значно більше цікавило, чи приїдуть на сніданок Пінчука Петро Порошенко і перші особи, ніж, наприклад, дискусія про соціальні наслідки розвитку штучного інтелекту та подальшої роботизації.
Україна – це Європа? Колонка Максима КречетоваЖурналіст Максим Кречетов, щойно повернувшись із Туреччини, міркує про різницю між українським і турецьким менталітетами, про те, чому українці не навчилися повазі й доброзичливості, і тому, як це в кінцевому підсумку впливає на долю нашої країни.
Безумовно, свідомість визначається буттям. Втім справедливе й інше. Зміни буття починаються зі змін у свідомості. І вирватися з болота світової периферії можна, лише усвідомивши кілька досить очевидних речей: світ не обертається навколо України; 2) українську проблематику можна актуалізувати, тільки вписавши її в актуальний для світу контекст; 3) наразі світ переймається зовсім іншими проблемами, ніж ті, щодо яких ламають списи вітчизняні політики, рівень освіти яких, а відповідно, й горизонт мислення, залишають бажати кращого.
З огляду на це, візит української делегації до Давосу до болю нагадує пасаж із «Повісті временних літ» легендарного Нестора Літописця, де йдеться про візит до Константинополя київських послів, які були вражені не глибиною православного богослів’я, а ошатністю місцевих храмів.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»
ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ YOUTUBE КАНАЛ
та дивіться першими нові відео від «Слово і діло»