Журналісти, що зберігають таємниці. Чого нам треба навчитися в німців?

Катерина Пітєнінаголовний редактор, директор «Слово і Діло»

Попри всю красу Берліна та спокусу насолодитися прогулянкою під різдвяною ілюмінацією, я вирішила не чекати повернення до Києва, а тут і зараз сформулювати відповідь на питання, яке ставлю собі останні чотири дні перебування в Німеччині.

Хто головніший: журналіст або чиновник?

Підозрюю, ви скажете, що журналіст, звичайно, головний. Мовляв, нові медіа всесильні: вони здатні не лише підняти на вершину слави, а й відправити з ганьбою у відставку, сприяти повному й незворотному забуттю... Чиновник залежний. Від кількості камер на прес-конференції, від прихильності звичайного смертного з прес-картою, від рівня його професіоналізму врешті-решт.

Можливо, ви відповісте інакше. Адже чиновник може просто не дати «доступу до тіла»: відмовити в інтерв'ю, обмежити доступ на брифінг, затягнути з відповіддю, а то й зовсім проігнорувати запит від журналіста. Увесь цей оберемок принизливих практик повною мірою знайомий чи не кожному, кому доводилося писати чи мовити про політику.

Так чи інакше, що б ви не відповіли, німці можуть заперечити: журналіст і чиновник взаємозалежні, і після того, як вони це усвідомлюють, починають відбуватися абсолютно дивовижні речі.

На тому ж місці, в той же час

Ось уже 67 років за будь-якої погоди тричі на тиждень – у понеділок, середу і п'ятницю – представники кожного міністерства Німеччини приїжджають до журналістів, аби відповісти на всі запитання, що виникли у них за останні кілька днів.

Суспільне. Колонка Романа СкрипінаЖурналіст Роман Скрипін запропонував концепцію та власний погляд на особливості створення платформи суспільного мовлення в Україні.

Зверніть увагу: не запрошують журналістів до себе, коли шеф нарешті зрозуміє, що йому терміново необхідна увага ЗМІ, а приїжджають до них зі звітом, у заздалегідь обумовлений час.

Ця історія не про верховенство й підпорядкування, але про самоповагу. І народилася вона так само органічно, як народжуються в Європі профспілки: якщо ви не приділяєте нам належної уваги, ми змусимо вас грати за своїми правилами, якщо не кличете в гості – доведеться вам відвідати нас із візитом.

До речі, 1949 рік, коли зародилася ця унікальна, єдина в своєму роді форма співпраці між пресою й урядом, став роком ренесансу німецьких ЗМІ. Саме в цей період з'явилися авторитетні Der Spiegel і Frankfurter Allgemeine Zeitung, але зараз не про це.

Ви напевно уявили, як прес-служби українських органів влади непритомніють від усвідомлення необхідності самостійно, без затвердження «згори», розмірковувати про життєво важливі питання на камеру. Безперечно, чиновники – і в Німеччині чиновники: зайвого не бовкнути, але мінімально підготуватися до всіх актуальних питань у своїй галузі їм доводиться.

«Кожне слово, яке там сказано, – це позиція уряду, позиція міністерства, це не просто особиста думка прес-секретаря», – розповідає спеціальний кореспондент телеканалу «1+1» Наталія Фібріг, яка вже 12 років працює в Німеччині. За її словами, такі заходи дуже допомагають як місцевим, так і іноземним журналістам.

Клуб хоча й закритий (окрім наявності прес-карти, від журналістів вимагають щорічного внеску в 600 євро), але численний: на сьогодні до нього входять більше 900 журналістів. У Спілці міжнародної преси близько 400 учасників. А ще є безліч міських і регіональних прес-клубів, щоб журналісти всіх рівнів і мастей були задоволені – і споживачі інформації, відповідно, також.

За словами головного політичного кореспондента Spiegel Online у Берліні Северина Віланда, участь у таких прес-конференціях необхідна перш за все для підтримки контактів і для того, щоб домовитися про особисту зустріч із важливими ньюзмейкерами.

Журналісти, котрі літають у пулі з Ангелою Меркель, зізнаються: завжди, коли завершуються переговори, – хай навіть о третій годині ночі – вона обов'язково проведе бекграунд. Не дивно, що навіть у внутрішніх українських питаннях німецькі ЗМІ бувають обізнані набагато краще, ніж наші.

Самі міністри, до речі, не завжди звалюють відповідальність на плечі своїх спікерів. Федеральну прес-конференцію час від часу відвідують і Франк-Вальтер Штайнмаєр, і Ангела Меркель, і інші «селебрітіз» із менш промовистими в Україні прізвищами.

Ніхто їх, звісно, не зобов'язує, але, за словами членів клубу, жоден із міністрів, який проігнорував пресу в 2013 році, не зберіг своєї посади у 2014-му. Логічно: якщо гора не йде до Магомета, Магомет може знайти іншу гору.

Унтер драй

Але, мабуть, найбільше одкровення німецької системи взаємин між державою та пресою – це милі відверті бесіди, які підкорюються неформальному правилу трьох рівнів:

  • рівень перший (unter eins): «я тут, я відповідаю на твоє запитання, можеш мене цитувати»;

  • рівень другий (unter zwei): «пиши-пиши, але я тобі цього не говорив»;

  • рівень третій (unter drei): «я тобі по секрету розповім, тільки ти – «могила», присягнись».

Я не знаю, здіки беруть силу волі представники тамтешніх ЗМІ, але вони справді тримають у собі ці «таємнички», проявляючи повагу до держслужбовців, розуміючи, що ті ковзають по лезу бритви, і пам'ятаючи про взаємозалежність. А якщо чиновник до того ж був дійсно відвертий, а не використовував їх у своїх інтересах, із часом ця інформація допоможе зробити їм правильні висновки, не згадуючи фактів, які колись стали їм відомі на третьому рівні.

Журналісти, котрі літають у пулі з Ангелою Меркель, зізнаються: завжди, коли завершуються переговори, – хай навіть о третій годині ночі – вона обов'язково проведе бекграунд. Не дивно, що навіть у внутрішніх українських питаннях німецькі ЗМІ бувають обізнані набагато краще, ніж наші.

Нехай мене навчать

Німецькій схемі взаємодії преси та влади дуже хочуть навчитися китайці і шведи, по цей досвід неодноразово приїздили українці, але, як кажуть самі вчителі, «імплементація – завдання не з легких».

«Молоді українські реформатори», що прийшли на держслужбу на ролі виконавців, запевняють німецьких наставників, що ідея прекрасна, от тільки «керівництво не дозволить».

Кабмін встановить допомогу родинам загиблих журналістівКабінет міністрів України має намір встановити одноразову допомогу сім'ям загиблих при виконанні службових обов'язків журналістів у розмірі 139,9 тисячі гривень і журналістам, що отримали поранення, в розмірі до 69,95 тисячі гривень.

Про те, щоб представники українських ЗМІ об'єдналися, принаймні на рівні журналістів, не може бути й мови – надто багато з них настільки впевнені у ворожнечі між своїми «господарями» й настільки старанні, що цілком щиро вважають за краще забалакати все розмовами про конкуренцію між медіа.

Причому всі ці розмови не заважають журналістам натовпами оббивати пороги одних і тих самих спікерів, чекаючи на черговий брифінг як на манну небесну. А питання ж лише в тому, хто в домі господар. І хто кого запрошує – ти або тебе.

Втім, грати за нинішніми правилами очевидно зручніше: можна торкатися зірок, видаючи банальні зливи за журналістські розслідування.

Катерина Пітєніна, головний редактор, директор ІА «Слово і Діло»

P. S. Програма «Взаємодія преси й уряду» проводиться Cultural Vistas gGmbH за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини та посольства США в Берліні.