Для тих, хто не знає, «піджаками» на військовому сленгу називають «напівцивільних» офіцерів. Як правило, це випускники військових кафедр при цивільних вишах, яких доля так чи інакше все-таки занесла до армії. Ставлення до «піджаків» неоднозначне: з одного боку, вони рідко стають «своїми» серед кадрових, з іншого – іноді до них ставляться більш поблажливо, ніж до тих, хто пройшов муштру військових інститутів. Буває, втім, і навпаки – тут уже як пощастить із командиром і колективом.
І ось, Міністерство оборони України оголосило небачений експеримент: перший в історії країни призив «піджаків» навесні цього року. Загальний обсяг – чотири тисячі людей, від 21 до 43 років. Зберігається зарплата і робоче місце (що, втім, неактуально для тих, у кого свій бізнес або хто на роботі оформлений через СПД), враховується сімейний стан. Це мало, на тлі загальноармійських обсягів – крапля в морі, так само, як і на тлі населення країни. Імовірність потрапити під цей призив невелика – набагато менша, ніж під одну з попередніх хвиль мобілізації. Але сам факт! У нашій країні військова кафедра історично була формою законного «відкосу» від армії. І тут такий сюрприз.
З етичної та ідеологічної точки зору все правильно та справедливо. Офіцерське звання отримував? Присягу давав? Війна? Іди, служи. З обивательської точки зору – «а чому зразу я?!»
Розглянемо «за» і «проти».
Аргумент, який часто доводиться чути – «ці не навоюють». Мовляв, призовники не мотивовані до служби. Частково правда. З іншого боку – мобілізовані ж то воювали, і гідно, але ж вони, по суті – ті ж самі колишні цивільні, висмикнуті з сімей.
Інше заперечення – «у нас є офіцери на передку, їх треба рухати, а не нових шукати...». Цілком правильно. З іншого боку, досі діє норма, згідно з якою призовників не відправляють у зону АТО. Судячи з усього, ці чотири тисячі теж туди не поїдуть, якщо самі не захочуть. Таким чином, бойовим офіцерам вони не конкуренти.
Навіщо ж тоді вони потрібні? Є припущення.
Річ у тім, що в країні не вистачає не лише бойових офіцерів на передку. Є не менша, якщо не більша, гостра нестача «вузьких фахівців» у частинах і штабах. Не думайте, що це несерйозно: там теж вистачає важливих завдань, у тому числі й на офіцерських посадах. Фінансисти і речовики, фахівці з інформаційної безпеки, програмісти й сисадміни, техніки всіх мастей, медики, психологи, журналісти – всі ці спеціальності також затребувані у Збройних силах, нехай і в обмеженому обсязі. Як подібних фахівців готують у наших військових вишах – розповісти, чи самі здогадаєтесь? Скажімо так: на жаль, слабше, ніж у цивільних. І вже, тим більше, подібний кадровий офіцер після вишу та служби менш компетентний, ніж цивільний після вишу й досвіду роботи на нормальному конкурентному ринку.
Так, безумовно, потрібно «виховувати бабу Ягу в своєму колективі» й реформувати військову освіту. Але навіть якщо це зробити негайно – результати ми побачимо мінімум через п'ять років.
А нам потрібно «на вчора».
Так, у перспективі треба розробити ефективні способи залучення цивільних до співпраці зі Збройними силами. Але поки що в розпорядженні Міністерства оборони лише два швидких способи: призив і мобілізація. Ми не готувалися до цієї війни, але це не знімає з нас обов'язку перемогти. Наші дії – протягування ніжок за одежиною.
Чи далеко до Алеппо? Колонка Віктора ТрегубоваЄдиним фактором, що утримав Донбас від перетворення на Сирію, стала українська армія, і меншою мірою – дипломатія й держава, вважає журналіст Віктор Трегубов.
Отже, Міноборони використовує ті інструменти, які в нього є в розпорядженні прямо зараз. Це виглядає виправданим. Якщо, звичайно, автор не помиляється в своєму припущенні й набрані «піджаки» підуть саме на ті спеціальності, де «цивільний за військового військовіший».
Якщо ж ні, якщо з них будуть намагатися робити звичайних офіцерів для служби поза АТО на «неспеціальних» позиціях – тоді так, тоді можна й «зрада» крикнути. Оскільки це просто марнування трудового ресурсу. Незважаючи на те, що під час мобілізації з «піджаків» часто виходили гідні бойові офіцери, посилати їх служити до пунктів постійної дислокації на ролі «мирних муштрувальників» таких же призовників – найгірше, що з ними можна зробити.
Однак якщо врахувати, як відчайдушно армія потребує фахівців, поки що більше віриться в перший варіант.
P. S. Автор цих рядків – колишній «піджак», який відслужив у шостій хвилі мобілізації, й у своїх висновках спирається як на особисті спостереження, так і на досвід колег.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»