Анонсоване всенародне повстання – це оксюморон. Народні повстання не спалахують за графіком, ретельно вписані між тайським масажем і шопінгом партійного лідера в Мілані. Ними керують не задуми політиків, а зовсім інші причиново-наслідкові зв'язки.
Саме тому коли низка політиків анонсували на цей тиждень народне повстання, вже було зрозуміло: кіна, здається, не буде. А якщо й буде, то точно не з ними в головних ролях.
Поки в принципі так і йде. Тисяча людей під Нацбанком з вимогою «гривні по вісім» і відомими усьому Києву розцінками за день стояння (благо, «масовка» відкрито набиралася «Вконтакті») не тягне не тільки на Майдан, але й на партійні акції опозиції зразка початку 2013 року. Це пародія на пародію. Настільки, що два гарячих критики чинної влади – Михайло Саакашвілі та Семен Семенченко – мало не одночасно одними й тими ж словами припустили, що насправді це все влада влаштувала, аби дискредитувати саму ідею протестів. Хороша версія, але малоймовірна, якщо не записувати в агенти Банкової й Кабміну лідерів партій «За життя!» і «5.10». А це вже було б занадто екстравагантно.
Але в одному вони мають рацію: протести проти влади, проведені на такому рівні, владі радше на руку. Проте й організаторам не на шкоду.
46Такі протести – свідомо несерйозні, що очевидно для організаторів іще до їх початку – влаштовуються не заради виконання їх вимог і навіть не заради самого по собі розгойдування. Вони робляться для піару та звіту перед спонсорами: організували, провели, не дарма співпрацюємо. Рідше – як розвідки, для перевірки того, чи здатне поточне соціальне роздратування змусити громадян відгукнутися на призовні крики «ганьба!».
Не так і складно повірити, що за цим стоять якісь закордонні політтехнологи з тієї лише простої причини, що українці вже багато років знають: соціальна проблематика Майдан не спровокує. Як не труси ялинку, яблука з неї не посиплються. «Голодних бунтів» у Києві не було навіть за значно гірших, ніж нинішня, соціально-економічних ситуацій. Україна взагалі і столиця зокрема повстає тільки проти прямого порушення громадського договору – такої собі негласної української Конституції, що відчувається на рівні вроджених уявлень. Наприклад, якщо хтось сам себе призначить президентом, дасть відмашку бити студентів на площі або хоча б серйозно наїде на підприємців. Свій гнів із приводу тарифів або соціальних стандартів український виборець може принести до виборчої урни, але не до намету на площі.
Що, загалом-то, вкотре й підтвердилось.
Однак підтвердилося й інше спостереження. Початкова готовність деяких парламентських партій солідаризуватися навіть з відверто буффонадними протестами (рішення «не брати участь» було ухвалене в останній момент) свідчить: їм як і раніше все одно, чим «качати» електорат, якщо це поліпшить їхні позиції. Вони так бачать публічну політику. А отже, вони просто терпляче чекають свого шухеру на білому коні, щоб підхопити ініціативу.
Попереду може бути ще багато цікавого.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слова і Діла»
