Вибухонебезпечний Харків: «п’ята колона на марші»?

Спланована терористична диверсія в Харкові під час мирного маршу єдності, присвяченого річниці подій Революції Гідності, забрала життя двох людей, ще 11 учасників ходи були госпіталізовані із пораненнями. З огляду на близькість фронту та кордону з Росією – це неабиякий привід для нервозності для мирних жителів міста-мільйонника. СБУ оголосила найвищий рівень антитерористичної готовності в Харкові і вже затримала кількох підозрюваних у вчиненні недільної диверсії. За даними силовиків, 22 лютого у Харкові готувалася ціла низка терактів.

Зважаючи на міждержавний резонанс подій у Харкові, реакція місцевої влади була більш ніж млявою. В офіційному коментарі із приводу теракту, мер міста Геннадій Кернес заявив, що «те, що відбулося вчора – принесено в Харків іззовні». «Ті, хто за допомогою подібних акцій думають розхитати ситуацію в місті, – я впевнений, свого не доб'ються. Харків був, є і буде невід'ємною частиною України. А акції «залякування» – такі, як сьогоднішній вибух – будуть тільки об'єднувати харків'ян навколо наших спільних цінностей: миру, єдиної країни і неприйняття тероризму», – йдеться у офіційному зверненні харківського міського голови.

Слова очільника міста про мир, спокій та цінності викликають деякі невідповідності адекватним діям харківської влади, з огляду на постійно зростаючу кількість терористичних загроз в місті. Починаючи з серпня 2014 року, в Харкові регулярно відбуваються різного роду терористичні акти, які носять яскраво виражений антиукраїнський характер. За підрахунками МВС, за 6 місяців в Харкові пролунав 21 вибух, в результаті чого постраждали 26 чоловік. Крім того, в місті регулярно працюють так звані «телефонні терористи», які ледь не щодня повідомляють про замінування різноманітних об’єктів. Перелічимо тільки кілька гучних терактів, які сколихнули місто за останні півроку:

1. У ніч на 4 серпня 2014 року невідомі вистрілили із вогнемета по Харківському обласному військкомату. Постраждалих не було.

2. Аналогічний напад стався в ніч на 8 вересня, але на приміщення військкомату Орджонікідзевського та Фрунзенського районів.

3. 19 жовтня минулого року невідомий вчинив два постріли з реактивного протитанкового гранатомета по складах пально-мастильних матеріалів військової частини, яка розташовується в Харкові на проспекті Фрунзе.

4. 9 листопада 2014 року в пабі «Стіна», який знаходиться в центрі Харкова, прогримів потужний вибух. В результаті – 13 постраждалих, двоє з яких – важкому стані. Вже сьогодні радник міністра внутрішніх справ, народний депутат Антон Геращенко повідомив, що двох заарештованих терористів, винних у організації вибуху, звільнили у рамках обміну полоненими.

5. Ввечері 24 листопада на Холодній Горі біля військової частини прогримів потужний вибух. А вночі 2 грудня невідомі підірвали вибухівку біля воріт військової частини 3017 Національної Гвардії України.

6. Нарешті, останній серйозний теракт, який передував вчорашній події, стався вже 19 січня 2015 року біля Московського районного суду Харкова. Під час судового процесу над активістом Майдану і добровольцем АТО Михайлом Соколовим, прогримів вибух. Загалом, із пораненнями різної ступені важкості, постраждало 13 осіб.

Перелік тільки реалізованих терактів є неповним, якщо не враховувати й інші загрози. Нагадаємо, Харків був і залишається однією із головних електоральних баз екс-«регіоналів»: місцева еліта – ставленики колишньої влади, до того ж, вкрай лояльні до Кремля, починаючи від захисту російськомовного населення, закінчуючи прискіпливим ставленням до пострадянських цінностей. До того ж, під час минулорічних революційних подій в столиці, саме Харків та Одеса стали двома головними центрами вербування громадян для організації так званого «Антимайдану». Тоді як існування та антиукраїнська діяльність харківського руху «Оплот» – взагалі не викликає жодних сумнівів: місцева влада діє (або навпаки – нічого не робить) всупереч інтересам суверенної України.

Нещодавні результати досліджень соціологів констатують: більшість населення Харкова не є прибічниками незалежної України. Так, за даними компанії Український соціологічний стандарт, кількість патріотів складає лише 25%, проросійськи налаштовані громадяни становлять 35%, а решта 40% не визначилися з позицією.

З огляду на це, цілком ймовірно, що нинішня харківська верхівка користується проросійськими настроями собі на догоду. Саме тому місцева влада не надто переймається результатами розслідувань терористичних актів. Більшість (87 із 100) депутатів місцевої ради – представники колишніх «регіоналів», які діятимуть на упередження, обираючи зручну позицію для будь-якої політичної конфігурації. Не виключено, що саме тому вони залишають зручний плацдарм для майбутньої публічної зради України і всього, що з нею пов’язно.

Ще одна деталь, яку не можливо оминути. Ще навесні 2014 року ГПУ вручили пану Кернесу повідомлення про підозру у вчиненні злочинів відразу за трьома статтями: за ч. 2 ст. 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини), ч. 2 ст. 127 (катування) та ч. 1 ст. 129 (погроза вбивством) Кримінального кодексу. Печерський районний суд міста Києва обрав харківському меру запобіжний захід у вигляді часткового домашнього арешту. Втім, після замаху на його життя у квітні 2014 року, Генпрокуратура призупинила слідство і поновила справу проти харківського міського голови лише на початку серпня минулого року. Повернувшись після лікування в Україну, Геннадій Кернес одразу ж заявив, що уся кримінальна справа проти нього – сфабрикована. «Я говорив, що ця справа сфальсифікована Аваковим, я й говорю, що це сфальсифікована справа Аваковим і аффільованими з ним особами. Ця справа яйця виїденого не вартує», – заявив пан Кернес одразу ж після тривалого складного лікування.

Саме після поновлення кримінальної справи відносно харківського мера у серпні 2014 року й почалися системні терористичні атаки та диверсії. Слід зазначити, що останній теракт також відбувся на тлі посилення роботи слідчих відносно персони пана Кернеса. На початку лютого міністр внутрішніх справ Арсен Аваков в одному зі своїх інтерв’ю повідомив про те, що кримінальна справа відносно пана Кернеса невдовзі буде передана до суду. Ймовірно, не слід відкидати тезу щодо неможливості утримати владу в Харкові під контролем, у разі усунення Геннадія Кернеса з посади міського голови. Тобто, іншими словами, дехто (в тому числі – і за межами України) може бути не зацікавлений у такому розвитку подій.

Наявність усіх вище перелічених небезпек викликає цілком логічне запитання: чому ж нинішня українська влада із метою нейтралізувати шкідливі впливи всередині держави, не позбудеться негативних впливів нинішньої харківської «еліти»? Прямої відповіді на це запитання ми не отримаємо, але маємо один суттєвий індикатор, які дозволяє по-справжньому оцінити схильність долати потенційні загрози нинішніми керівниками держави. Йдеться про результати позачергових парламентських виборів в жовтні 2014 року. Як відомо, у самому Харкові та в цілому по регіону перемогу на мажоритарних округах здобули колишні представники «регіоналів», але вже під брендом «Опозиційного блоку». Так, на із 14 мажоритарних округів, лише на одному (№169, м. Харків, Київський район) перемогу здобув представник «Народного фронту» Олександр Кірш.

Чому так склалося, прослідкувати не важко. Саме в пропрезидентській партії «Блок Петра Порошенка» чомусь так і не знайшлося гідних суперників харківським кандидатам-«регіоналам». Існує ймовірність, що нинішня влада за короткий період часу не знайшла ресурсів та не зуміла налагодити контакту із патріотами Харківщини, після чого просто відмовилася змагатися за цю прикордонну область. Слобожанщина виявилась слабкою ланкою і з точки зору кадрової підтримки пропрезидентської команди. Навіть призначення в Адміністрацію Президента харків’янина, колишнього медіа-магната Бориса Ложкіна не дало очікуваного ефекту для мобілізації нових харківських еліт на боротьбу із «п’ятою колоною» представників колишньої влади. Очевидно одне: без усунення сепаратистських ризиків як в середовищі місцевої владної верхівки, так і нейтралізації російських диверсантів, Харків може найближчим часом перетворитися на ще одну зону особливої напруги на сході України.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»

***
Редакція «Слово і Діло» може не поділяти точку зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.