Чи бути новій антиросійській коаліції Порошенко–Лукашенко–Назарбаєв?

Україна сьогодні – епіцентр геополітичного протистояння, де зіткнулися ключові світові гравці. Це має свої плюси і мінуси.

Вслід за візитами президентів Білорусі і Казахстану до України можуть послідувати візити очільників Вірменії і Киргизії. Але що потрібно було прочитати між рядків в ході цих візитів?

Очевидно, що Лукашенко і Назарбаєв цілеспрямовано проводять власну політичну лінію в українському питанні. Ні Білорусь, ні Казахстан не стали у фарватер політики Кремля і прагнуть витиснути максимум вигод для себе в ситуації, що склалася. Білоруський і казахстанський лідери в черговий раз показали, що заслужено вважаються досвідченими самостійними гравцями на міжнародній арені, здатними реалізовувати свої цілі в найскладніших зовнішньополітичних умовах.

Відчуваючи на собі постійно зростаючий тиск Кремля, і Мінськ, і Астана прагнуть підтримати Київ і фактично пропонують йому своє сприяння в боротьбі з Москвою. У цій ситуації Порошенко, користуючись безумовно підтримкою Заходу, міг з легкістю сформувати неформальну антиросійську коаліцію на пострадянському просторі, що у свою чергу зробило б його позиції дійсно сильними як перед ворогами, так і перед західними союзниками.

Не дарма президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв на зустрічі з Петром Порошенком заявив про готовність сприяти відновленню економічного співробітництва Києва і Астани та прискоренню мирного процесу на Донбасі.

Так само важливим моментом домовленостей стало рішення про те, що Республіка Казахстан поставлятиме до України енергетичне вугілля з Екибастузського вугільного родовища.

Тема енергетики для наших країн завжди була ключовою. Нагадаємо, в 2010 році на просторі СНД виникла неформальна трійка Лукашенко – Алієв – Саакашвілі, ініціатором створення якої вважався тодішній грузинський президент. Саме їх погоджені дії неодноразово дозволяли трьом невеликим державам успішно протистояти тиску Кремля в самих різних сферах. І саме тоді були сформульовані деякі з альтернативних російським енергетичних проектів, які викликали реальні побоювання в Москви. Одним з найяскравіших можна назвати постачання венесуельської нафти до Білорусі. На жаль, сьогодні Порошенко доки не в змозі піднятися на цей рівень.

Проте слабкість нинішнього українського Президента і еліти, що перемогла, полягає в тому, що вони не можуть використати дану ситуативно створену перевагу. Порошенко залишається об'єктом, а не суб'єктом міжнародних відносин в цій ситуації. Замість того, щоб використовуючи допомогу США і Заходу, дійсно активно включитися в боротьбу за переділ сфер впливу на колишньому пострадянському просторі, при цьому маючи всі шанси її очолити, Президент України вважає за краще залишатися другорорядною фігурою в геополітичній партії, що розвернулася.

Природня сама по собі боротьба пов'язана з великими людськими і матеріальними втратами для країни. У той же час вона надає Україні величезну можливість для зміни цивілізаційної парадигми. Повного переформатування суспільно-політичної і соціально-економічної моделі, що склалася. І за цих умов влада, що діє, має величезний як внутрішній, так і зовнішній кредит довіри для реалізації даного стратегічного розвороту.

Олександра Решмеділова, політолог, спеціально для «Слово і Діло»

***

Редакція «Слово і Діло» може не поділяти точку зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.