Під пресом «перемир’я»

На цьому тижні у Мінську запланований черговий раунд перемовин тристоронньої контактної групи з урегулювання конфлікту на Донбасі за участі представників України, Росії та ОБСЄ. Очікується, що завдяки цим переговорам на Донбасі буде встановлений так званий «режим тиші». Тобто, політики ще раз говоритимуть про умови перемир’я між сепаратистами (так званих ЛНР та ДНР) та Українською армією.

Ще 5 вересня сторонами перемовин у Мінську вже був підписаний відповідний протокол, який мав би встановити перемир’я у зоні АТО, однак фактично цього так і не сталося: обстріли української сторони з боку ЛНР та ДНР тривали мало не щодня. За ці 3 місяці «тиші» загинуло понад 400 українських військовослужбовців.

Чого ж саме слід очікувати українцям від чергового раунду переговорів контактної групи у Мінську? Якщо проаналізувати політичні події останніх днів – щонайменше, ніяких зрушень не відбудеться. Тобто, безумовно, результатом перемовин може стати черговий підписаний протокол усіма 3 сторонами про так зване припинення вогню, яке в черговий раз можуть порушити бойовики ЛНР та ДНР – адже формально, вони не є сторонами завтрашніх консультацій.

Під час перемовин у Мінську Росія вкотре спробує публічно «тиснути» на українську сторону. Основне завдання – аби Київ офіційно визнав ЛНР та ДНР переговорними сторонами та домовлявся про подальші спільні дії щодо припинення вогню саме із «урядами» цих так званих республік.

Підставами для таких суджень є 3 суттєвих месседжі, прямо або опосередковано адресовані українській владі на минулому тижні, і за якими чітко проглядається інтерес Росії:

  1. Промова Президента Росії Володимира Путіна перед Федеральними зборами. Точніше, та її частина, яка стосувалася виправдання анексії Криму та підкреслено агресивна риторика пана Путіна стосовно можливостей російської армії. Мало хто звернув увагу, проте російський Президент не торкнувся теми протистояння ЛНР та ДНР із українською армією на Донбасі. З одного боку, це може бути срийнято як поступове «злиття» цього проекту на користь більш успішної стратегії. Проте, варто також враховувати, що така позиція російського керівництва свідчить про її принципове дистанціювання від впливів на невизнані республіки сепаратистів. Таким чином, Володимир Путін ніби дає сигнал українській стороні – мовляв, Крим сам прийняв рішення про своє відокремлення від України, а значить – і населення Донбасу має на це таке ж право. Тобто, акцент робиться на тому, аби Україна самостійно визнала ЛНР і ДНР повноцінними учасниками переговорів. Це дуже важливо для майбутньої військової стратегії Володимира Путіна.

  2. Події у Вінниці. Фактично, «в тилу» України за дуже сумнівних обставин на місцевому рівні був силовий сценарій зміни влади без реального контролю із Києва. При чому, ситуація із обранням «народного губернатора» та реалізації вимог протестувальників знаходить тільки на початковій стадії розгортання конфлікту. Цим закінчиться ситуація – поки що важко прогнозувати. Проте не виключена версія того, що у таких подіях зацікавлена зовнішня сторона і такими діями схиляє Президента Петра Порошенка до більш зговірливих позицій під час перемовин у Мінську. До речі, можливостей для маневру у діючої влади стосовно оптимального для неї вирішення ситуації у Вінниці – обмаль. Адже спосіб, в який діяли протестувальники і ті причини, які призвели до заворушень – цілком аргументовано підпадають під ті ж самі причини, які рік тому призвели до подій Революції Гідності. Ототожнювати ці два процеси не варто, однак зараз владі дуже важко пояснити доцільність існування «свого» губернатора у контексті обіцянок щодо проведення реформи місцевого самоврядування. Фактично, нинішня влада позбавлена можливостей захищати свого намісника шляхом розгону демонстрантів або інших активних дій правоохоронців. Занадто високі ставки.

  3. Чергове протистояння «євромайданівців» із представниками так званого «Антимайдану» в Одесі. Вже вкотре за останні місяці в Одесі на Куликовому полі зібралися прихильники «Антимайдану», так званого руху «Куликове поле» та одеського «Євромайдану». Це звичайна демонстрація того, що не зважаючи ні на що, в українському тилу є достатня кількість тих, хто здатен у разі потреби на справі довести те, що проросійська позиція в південних та східних областях Україні досі має достатньо сильні позиції. Звичайно, така тактика дестабілізації суспільно-політичного життя на теренах України – вже не є рушійною, як це було ще навесні 2014 року. Проте, недооцінювати серйозність намірів ворога – не варто.

Складність ситуації для української влади полягає у тому, що вона вже перебуває у переговорному процесі і вийти з нього першою – не може. Тоді потрібно оголошувати військовий стан та офіційно оголошувати на весь світ – із ким саме воює Україна. Наразі ж, Президент не збирається припиняти перемовини і процес вдаваного перемир’я може тривати досить довгий час. Саме час наразі є основним ворогом і, водночас, основним союзником України на шляху збереження власної державності.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»