Володимир Зеленський – людина слова. У найбуквальнішому сенсі. Політики працюють словом, як і актори, але у акторів діапазон засобів ширший, і політик-актор озброєний більше. Не краще, а саме більше, бо «більше» не завжди означає «краще».
Зеленський любить слово і вміє його застосувати. Як політик і як актор він не завжди є автором слів, хоча, кажуть, до текстів на сцені докладав руку; його коник – виконавська майстерність, але тим паче він цінує хороший інструмент: геги, панчі й ось це все взагалі – його природне середовище.
Оцінки влучності та вдалості сказаного президентом різняться, про смаки ще й як сперечаються, а пострадянська естрада та кіноіндустрія – та ще школа етики з естетикою. Перенесення в політику набутих там навичок неминуче дає іскру, яка здатна як запалити емпатію, так і викликати роздратування.
На початку своєї президентської кар'єри, яка чудовим чином збіглася з початком кар'єри політичної, Володимир Зеленський використовував образ новачка в політиці, людини ззовні, що тільки опановує тамтешні правила і відкидає деякі з них. Десь це справді була поведінка новачка, десь – свідомо обрана роль, що розв'язувала руки та язик. Війна додала моральних підстав бути розкутішим у лексиці.
Про схильність Зеленського цінувати свободу поводження зі словом наочно дозволяє судити історія не з ним, а з послом у Німеччині Андрієм Мельником, який у травні 2022 року назвав канцлера Олафа Шольца «ображеною ліверною ковбасою». Глава німецького уряду відмовився їхати в Україну, яка щойно відбилася від першої хвилі вторгнення, пославшись на те, що українська влада повелася неприпустимим чином, не прийнявши президента ФРН Франка-Вальтера Штайнмаєра через його колишні тісні зв'язки з Росією. На початку війни ситуація була емоційно важкою, і той же Мельник згадував, як міністр фінансів Крістіан Лінднер у перший день війни розповідав йому, що німецька допомога не має сенсу, оскільки скоро все для України закінчиться. Як тут добирати слова? У липні послу довелося залишити Німеччину, керівництву якої він наговорив усякого, але невдовзі його призначили заступником міністра закордонних справ України, а зараз Андрій Мельник представляє Україну в Організації Об'єднаних Націй. Очевидно, не в опалі.
Цього року в Давосі та в Мюнхені ми почули різкі випади Зеленського на адресу Віктора Орбана. Вони прозвучали в контексті критики Європи за відсутність рішучості та своєчасності у протистоянні Росії. Якщо в давоській промові «кожен Віктор, який живе на європейські гроші, намагаючись при цьому розпродати європейські інтереси, заслуговує на потиличник», то в мюнхенській прикритий українською армією «Віктор може думати про те, як відростити собі живіт, а не про те, як збільшити свою армію, щоб зупинити російські танки, які можуть повернутися на вулиці Будапешта».
У цьому разі Зеленський поєднує дві ролі: неофіта, якому цінності Європи, куди стукає Україна, бачаться яскравішими та привабливішими, ніж старожилам із «замиленим» сприйняттям, і лідера-ветерана збройної боротьби з російською агресією, спрямованою проти цих цінностей – того, хто постійно має справу з життям і смертю, і це сильно збільшує вагу його слів та дозволяє не надто їх обирати. Український президент звертає увагу європейців на неприпустимість присутності в їхніх лавах Орбана – очевидна для нього річ – і в ролі enfant terrible Європи виголошує те, що, можливо, хотіли б вимовити інші, та не вистачає духу ризикувати респектабельністю й іти на загострення.
Заява про те, що ЗСУ можуть отримати адресу людини, яка блокує євросоюзівський кредит, і «нехай вони йому телефонують і з ним спілкуються своєю мовою», наче продовжує тролінг угорського прем'єра, але вийшла не такою дзвінкою та завзятою, як хотілося б; її легко інтерпретували як погрозу бодай якомусь, а все ж таки європейському лідеру, і вийшло так собі. Епізод із затриманням у Будапешті українських інкасаторів значною мірою погасив і компенсував резонанс від, м'яко кажучи, невдалого жарту – спасибі талановитим російським політтехнологам, відрядженим Сергієм Кирієнком допомагати Орбану.
Варто, напевно, без зайвих нервів ставитися до таких риторичних проколів. Вони – зворотний бік вміння Володимира Зеленського вжити правильні зухвалі слова, яких не почути більше ні з чиїх вуст. Так майстри дриблінгу в ігрових видах спорту незмінно зловживають своїм талантом, втрачаючи певні результативні можливості, але без цих промахів не було б вражаючого внеску цих видатних гравців у перемоги своїх команд.
До речі, не можна виключати, що Віктору Орбану дістається з лишком і через те, що Дональду Трампу, великому поціновувачу угорського прем'єра та джерелу його самовпевненої поведінки, Володимир Зеленський не має змоги сказати все, що думає, а накопичилося, ми всі розуміємо, ой як багато. У результаті «вигрібає» Віктор.
Нинішній президент, який уже обіймає свою посаду довше за всіх попередників, крім Кучми, мимоволі, через особисті особливості та надзвичайні історичні обставини, закладає основи національного стилю лідерства принаймні в частині вільного та демонстративно наступального мовлення. Можливо, стиль Зеленського збігся з віяннями епохи соціальних медіа, коли публіку потрібно регулярно бадьорити, і нічого характерно українського в такій поведінці майбутніх президентів не буде, але, можливо, наші задаватимуть тренд і надалі. Головне ж, щоб наступні українські керівники не втратили прихильності серйозних міжнародних аудиторій їх уважно слухати й дослухатися – і не тому, що вбивають їхній народ, нас.