Дуже символічно, що зараз, коли Україна веде запеклу боротьбу з російським вторгненням, однією ногою на тому світі є той, хто цю війну закликав.
Жириновський, за всієї його епатажності, яка часом здавалася неприховано награною, один із найдосвідченіших російських політиків, при тому, звичайно, що з початку 2000-х ні про яку політику в її справжньому сенсі слова не йшлося в Росії. І до цього періоду, до речі, його Ліберально-демократична партія, заснована ще до розпаду СРСР, підійшла у найгіршій за всю свою історію формі. В 1999 році вона отримала лише 2,58% голосів. Але вже до 2003 року вирівнялася, і з тих пір їй свої 8-13% малювали, вважаючи, на чолі з оголошеним лідером, нестримно несучим агресивну ахінею, корисною окрасою фасадної демократії, центром тяжіння націоналістично налаштованої гопоти, її абсорбентом.
Але що далі ліс, тим більше російські так звані системні партії ставали схожими одна на одну. Комуністи, «Єдина Росія», «Справедлива Росія», ліберал-демократи немов змагалися один з одним у запеклому антизахідництві, скрєпостражданнях, православ'ї, победобесії та поклонінні Сталіну. Жириновському доводилося все складніше у ролі головного юродивого. З певного моменту він просто став програвати офіційним особам Міністерства закордонних справ Російської Федерації. Дуже немолодій людині справлятися з таким викликом було дуже непросто. Коли 19 грудня він закликав до військового вирішення проблем з Україною, йому неохоче довелося послатися на заяву Сергія Рябкова, заступника Лаврова, але найголовнішим конкурентом старому ліцедею став, звичайно, сам Путін, який у своїй риториці виглядав його учнем із затримками у розвитку, що тільки зараз вивчив уроки, викладені ще в 90-х.
Навряд чи Жириновського посвячував у свої плани Путін, скоріше, відточений нюх старого знавця кремлівських інтриг і, можливо, якісь свої джерела підказали, куди все рухається, і в унісон з даними американської розвідки, які регулярно стали з'являтися у західній пресі, старий ліберал -демократ став розгортати картини найближчого майбутнього. 22 грудня він розповів, що «більше не буде 22 червня», а «нехай краще буде 22 лютого 2022 року, четверта ранку»… 26 грудня він заявив про те, що слід «повністю звільнити Україну і там поставити всюди свою владу. України не має бути... Ні бойовиків, ні нациків, ні Антиросії». А наступного дня закликав «просто шарахнути в ніч із 31 грудня на 1 січня. Годині о четвертій ранку, о п'ятій ранку».
От би хто порадувався вторгненню в Україну та здійсненню своїх погроз, але 2 лютого його поклали до лікарні, і згодом ввели у стан медикаментозної коми. Сьогоднішнє повідомлення про смерть виявилося передчасним, але очевидно, що провіснику війни вже не очухатися. Його пульс затихає у міру того, як російські війська втрачають свій наступальний потенціал, а солдати скаржаться дружинам та мамкам, як складно буде повернутися додому живими та цілими.
А Путіну, який лише на п'ять років молодший за Жириновського, гарне нагадування про неминуче. І так, бажано до 75 років не зволікати.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»