Мало яка тема настільки привертає загальну увагу, як підрахунок чужих грошей. А якщо врахувати, що преміальні керівникам державних підприємств і міністрам в очевидному сенсі нам зовсім не чужі, а є нашими грошима, громадський резонанс з приводу величезних виплат забезпечено.
У соцмережах надаються порівняння чималої зарплати директора «Укрпошти» Ігоря Смілянського та генерального поштмейстера США Меган Бреннан. І в абсолютному порівнянні заробітки українського менеджера набагато вище, ніж в американки, а у відносному – все очевидно: якщо утримання генерального поштмейстера обходиться американській пошті в 0,0009% обігу компанії, то на Смілянського «Укрпошта» витрачає 0,34% від обігу. Кажуть, у цій установі, просякнутій радянським духом, з приходом нового менеджменту відбулися революційні зміни. Вухо ловить ці розмови, око змін не помічає. Як і в сфері культури, міністерство якого побалувало себе щедрими новорічними подаруночками за наш рахунок.
З преміальними керівництву «Нафтогазу» і простіше, і складніше. З одного боку ці люди витягли компанію з дна, закрили чорну діру і заробили Україні великі гроші, здобувши серйозну перемогу в протистоянні з російським «Газпромом». І за контрактом їм належить 1% від виграної суми, а вона колосальна – 2,9 мільярда доларів. Але покладені до виплаті «на руки» 700 мільйонів гривень перевищують можливості фантазії простих і не дуже простих громадян. Для порівняння: у бюджеті України на 2020 рік закладено 246 мільйонів на соціальну адаптацію ветеранів бойових дій на Донбасі, 806 мільйонів – на доплату одиноким пенсіонерам.
Ніхто не сперечається, що політики, чиновники і найняті державою менеджери повинні отримувати адекватну винагороду. Питання залишається одне: адекватну чому?
Власна держава завжди була головним ворогом України, її грабіжником і душителем будь-яких прагнень до свободи і розвитку. Усі значимі капітали в країні, яка так і залишилася злиденною, отримані за допомогою держави і при цьому в її обхід і на брехні, по суті, шляхом перекачування громадського до особистих кишень. І коли лунають скарги на слабке фінансове забезпечення політиків і чиновників, це викликає передбачуване роздратування. Наскільки б не були праві окремі державники-безсрібники, їхні жалюгідні голоси не чути за самовдоволеним гуркотом автомобілів представницького класу, куплених жебраками-бюджетниками, які освоїли наявні можливості. НАЗК трохи псує їм безтурботне життя, але є купа прийомів, як від цієї прикрої обставини відмахнутися.
Тому так, давно прийшов час навести простий і прозорий лад у системі оплати людей, які працюють за наймом у держави, але завдання першорядної важливості – поставити її, державу, на місце, ум'яти в мінімальні обсяги функції та тримати в чорному тілі. І лупити при найменшій підозрі, що вона намагається взяти на себе більше, ніж слід. Тому що братиме за наш з вами рахунок, звідки ж ще. І в тих, хто беруть від імені держави, будуть абсолютно стурбовані фізіономії, хороший апетит і поставлені голоси, які жваво міркують про патріотизм.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і Діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA