У серпні таки дала знати про себе втома від довгих політичних хвилювань, і в Україні відчутно позначився інформаційний провал. На інерції передвиборчої боротьби ЗМІ та соцмережі ще намагаються за звичкою брати на октаву вище під час коментування рядових, пересічних подій, чи й зводячи в ранг подій те, що ними не є, але виходить мляво.
Сезонний відходняк не вичерпує причин обміління інформаційної річки. Занадто багато чого сталося за останні кілька місяців.
В першу чергу це, звичайно, відхід на узбіччя політичного життя ще вчора перших її величин, та й навіть сьогоднішніх. Україна зовсім оцінила якусь унікальну стратегію, запропоновану їй Володимиром Гройсманом, і результат прем'єрської партії відбив справжній інтерес людей до молодого й зухвалого глави уряду. Володимир Борисович усе ще керує Кабміном, але вже не ньюсмейкер. Відпустка йому нині дуже личить.
Намагається продукувати новини генеральний прокурор, який повернувся з відпустки, але Юрій Луценко якось узагалі випадає з картинки, ніби Санта Клаус на 8 березня: і свято давно не свято, і герой із чужої опери, а підсміюється, ніби геть свій. Випадковим глядачам не по собі, всі чекають, коли він залишить сцену.
Учорашній президент проявляє себе лише як клієнт Державного бюро розслідувань. Ним і про нього було стільки сказано в короткий період до поразки й після, що вичавити з Петра Олексійовича якусь новину практично неможливо, а він цьому, здається, вже й радий.
Юлія Володимирівна давно перестала трусии інформпростір чимось дивним, Святослав Іванович освоїв мистецтво не дивувати в більш короткі терміни, ніж Тимошенко. Якісь висловлювання Медведчука займають більшою мірою самого Медведчука. І це ті, кому вдалося зачепитися за таке-сяке політичне майбутнє. Що говорити про півсотні людей, включно з недавніми кандидатами в президенти, які, здавалося, визначали обличчя української політики. Вони, зрозуміло, розгублені й не дуже уявляють, як себе застосувати найближчими роками, в надії на те, що попереду десь ще випаде шанс, ще оцінять і покличуть. А зараз скорботно мовчать.
Всіх вище названих і зазначених зрозуміти можна. Не хочеться розуміти щасливих переможців, які вперто не породжують новин. До початку роботи парламенту двадцять днів, і як їх наповнити суспільно важливим змістом – схоже, болісна проблема для тих, хто прийшов нібито створювати новий світлий світ на руїнах старого й темного. При цьому розклад такий, що лише «слуги» на чолі з найголовнішим слугою й можуть бути провідними виробниками новин, весь фокус уваги на них, руйнівників-творців, іншим залишається лише коментувати. Тільки коментувати поки нічого, крім нудного офіціозу, який слизом обволікає Зеленського, хоча й тут знаходяться мазохісти-любителі.
І в цьому контексті безперервні проблеми нової команди з пресою можуть виявитися зовсім не випадковими і не зводиться до міжсезоння, календарному й політичному, або до складнощів організаційного становлення. Якщо є про що говорити, з пресою із задоволенням говорять, і це зовсім не перекреслює уваги до інших каналів інформування широкого загалу. Якщо ще немає грандіозних звершень, говорять про грандіозні плани, з палаючими очима й захлинаючись від ентузіазму.
Можливо, ретельно готуються й раптом як заговорять! Зеленський виконає, тут сумнівів немає. Тільки лякають холодні очі тих, хто його оточує, представляє та вже підставляє. А з певного моменту, як ми добре пам'ятаємо за іншими випадками, нікому буде не цікаво, що він там виразно говорить.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA