До образи влади і частини громадян, Захід якось не оцінив геніальність і красу спецоперації, в якій був використаний жорстокий хід – сфальсифіковано вбивство журналіста. Не було захопленого цокання язиком дивним умінням СБУ і обурення новими свідченнями планів Кремля знищувати своїх громадян-опозиціонерів на території України.
Деякі вважають таку позицію союзників зрадницькою, мовляв, ми тут воюємо, їм, ситим, не зрозуміти наших військових турбот, тривог і радостей, то й не треба.
По-перше, дещо все-таки треба: гроші, і багато, зброю, партнерство стратегічне і тактичне, інша допомога, яка б допомогла колись влитися в дружну сім'ю цивілізованих народів. І вже тому крутити носом з приводу поведінки шанованих спонсорів, менторів, що втілюють наші культурно-ціннісні орієнтири, не варто було б, краще постаратися прислухатися і спробувати зрозуміти. Переваги втрачати, звичайно, не треба, але і розуміння власного становища теж.
По-друге, питання про доцільність операції в першу чергу повинно виникати у тих громадян, чиї спецслужби наробили галасу на весь світ, тобто у нас, а не у них. Чи це той шерех, що нам треба, або можна було акуратніше, не ставлячи, наприклад, в безглузде становище громадян Гройсмана В.Б. і Клімкіна П.А., один з яких працює у нас головою уряду, а другий міністром закордонних справ? Не завадило б взагалі переконатися в серйозності епізоду, оскільки будь-яким спецслужбам властиво перебільшувати свою значущість взагалі і окремих акцій зокрема. Цивільний контроль за ціною питання, звичайна справа. Якщо все по справі – так і прекрасно же! Але на слово вірити не можна, несерйозно.
Зрозуміло, наскільки наші люди зголодніли за перемогами, і будь-яка можливість боляче клацнути Кремль по носі сприймається на ура. Якщо влада, навіть володіє нинішнім рівнем довіри, тобто ніяким, каже, що ось же, клацнули, хочеться в це вірити, а маловірів, що псують настрій сумнівами, хочеться задушити. «Невже не можна просто радіти?» – запитують вони. Просто – не можна, треба б розібратися, чи є привід для радості, або це нова печаль.
Ви будете сміятися, але в суді слово мутної людини Бориса Германа важить стільки ж, скільки слово кристально чистого співробітника СБУ, і всі слова доведеться доводити, до тих пір вони будуть залишатися тільки словами. Тим часом генпрокурор пообіцяв, що досудове слідство триватиме щонайменше півроку, а то й більше. Сам процес, очевидно, теж не вкладеться в тиждень або місяць, тому зробити якісь більш-менш точні висновки про те, що є правдою, а що ні, буде можливо ще дуже нескоро. Поки ж той суд, що вибирав запобіжний захід Борису Герману, справив досить гнітюче враження.
Не дають підстав для того, щоб сильно тішити себе і дві інших справи, свого часу заявлених з подібною помпою і покликаних розгорнути внутрішньополітичну ситуацію на користь діючої влади. Так 5 грудня минулого року був заарештований Михайло Саакашвілі, а генпрокурор продемонстрував Верховній Раді, як було заявлено, неспростовні докази зв'язку бунтівного грузинського президента з Москвою з метою повалення законної влади. Саакашвілі давно не з нами, авторитет влади не виріс, Северіон Дангадзе, нібито посередник між Курченко і Саакашвілі, на свободі. Що далі – не зрозуміти, але дуже схоже на хлопок однією долонею.
У березні вже цього року викрито змову, в результаті якого в центрі Києва нібито повинні були літати міни, а купол парламенту накрити собою народних депутатів. Перед лицем цієї загрози, яку втілювали Володимир Рубан та Надія Савченко, народ закликали, як і зараз, згуртуватися навколо влади. Згуртування не заладилося, як не чути досі про масові арешти російської агентури, яка повинна була допомогти Наді в цій самогубній операції. Да що там масових, немає поки і одиночних.
І ось чергова гучна, навіть надгучна операція під акомпанемент докорів генпрокурора на адресу «зрадофілів» і загрози взяти їх всіх на олівець, озвучені його прес-секретарем. І знаєте, є великі сумніви, що навіть цю обіцянку їм вдасться виконати, я маю на увазі перепис тих, хто не поспішає радіти у відповідь на заклики зверху. Просто поки немає прецедентів.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»