«Аль-Джазіра» увійшла у смак: через місяць після попереднього сюжету на скандальну українську тему з'явився новий. У матеріалі 7 січня йшлося про те, як легалізовувалися гроші з бюджету, вкрадені Януковичем і його людьми, з виходом на нинішнє керівництво. А 8 лютого матеріал стосувався вигод, які партнерська зв'язка Ложкін-Порошенко, можливо, отримала від вкрадених попереднім керівництвом грошей. Хтось прокрутив дірочку на катарське інформагентство, й немає підстав вважати, що вітання від арабів на цьому й завершаться. Навпаки, ми, очевидно, є свідками легкої розминки перед головними компроматними залпами та напалмовим бомбардуванням.
А тут ще повідомляють про готовність Марти Борщ замість аудиту НАБУ взятися за захист Олександра Онищенка, народного депутата й носія компромату, як він стверджує, на самого Порошенка. Чомусь цей крок багатьма сприйнятий як свідчення переходу американської юристки, яка посадила екс-прем'єра Павла Лазаренка, на темний бік. Але якщо йдеться про її готовність викривати корупцію у вищих ешелонах української влади, то, загалом, логічно представляти того, хто готовий багато розповісти про корупційні практики цієї влади.
Зараз у руках українського правосуддя опинився інший утікач – екс-нардеп Олександр Шепелєв, який, перебуваючи в бігах, багато розповів на Youtube про нібито злочинну діяльность нинішніх перших осіб, коли вони ще не були першими. Звичайно, може, як підсудний Шепелєв буде не таким балакучим або буде, але дуже вибірково, проте викривальний потенціал і готовність його використовувати в колишнього бютівця й регіонала таки є.
Чого ми тільки не наслухаємося й не начитаємося в цьому вирішальному для прийдешніх виборів році. І в основі переважної маси викриттів лежатиме одна обставина: ті, хто викриває, зовсім нещодавно були близькими друзями, бізнес-партнерами або політичними соратниками того, кого викривають. Щонайменше знайомими із загального кола, які розділяли єдині уявлення про те, що таке добре й що таке погано. Звідси й образа тих, хто не вловив політичну кон'юнктуру та опинився за бортом влади: адже ті, хто там залишився, такі самі, нічим не кращі. Хто, як не вони, знають, стільки разом випито, з'їдено, проговорено, зароблено.
І цим знанням з рештою України щедро ділитимуться, тому що спостерігати, як «ці» заходять на чергове коло, щоб приземлитися у високих кріслах, абсолютно нестерпно. «Має ж бути якась справедливість». І відновленням справедливості на свій лад займуться люди, яким було б за інших обставин на неї глибоко начхати.
Минуле, в якому й справді чого тільки не було, тягне за ноги нинішніх діячів. А майбутнє відбивається, не пізнаючи в них своїх. Бідолахи, все працює проти й підштовхує на вихід. Але хіба ж вони можуть піти? Країну залишити немає на кого. Ось назвіть прізвища, назвіть! (Суворо) Ото ж бо.
І тут черговий цебер лайна на голову з минулого. Ніби для запаху мало було попередніх. Обтікаючи, далі рулять і пахнуть, пахнуть і рулять. Стоїки. Ну як таких не обрати ще раз?
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»