Повномасштабна війна росії проти України триває вже п’ятий рік. Для сотень тисяч військових це означає десятки місяців інтенсивної служби, яка забирає весь особистий час та сили. Суспільство звикло сприймати їх як героїв – але щоби залишатися героєм, треба бодай інколи відпочивати як звичайна людина. «Слово і діло» за інформаційної підтримки ArmWomenNow публікує серію інтерв’ю з жінками-військовими. Героїня п’ятої розмови – молодша сержантка Яна Гровер з 88-го окремого батальйону 35-ї бригади морської піхоти. «Мультик» дає інтерв’ю за кілька годин до початку організованого нею заходу для жінок-військових та ветеранок: Яна встигає роздавати вказівки помічникам, а її посестри передають вітання через камеру.
Чим займається Яна у війську
Мені 25 років, я молодша сержантка. Зараз я служу у 88-му окремому батальйоні 35-ї бригади морської піхоти та формую жіночий взвод. Мені дуже хочеться підтримати жінок, які йдуть на бойові посади. Адже жінки здатні бути операторками БПЛА або НРК. Ми ж це масштабуємо й розширюємо. Дасть Бог, усе вийде.
Узагалі ж я командирка відділення, і в мене в підпорядкуванні є й чоловіки. Ми активно рекрутуємо чоловіків у піхоту, тому що без неї операторам буде дуже важко.
Як «Мультик» вирішила створити жіночий взвод
З 2022 року я дуже часто чула критику на свою адресу та й на жінок у війську загалом. Тоді армія не була готова прийняти той факт, що буде багато бойових жінок, які вправно робитимуть свою роботу.
На мою думку, це така конкуренція – не всім чоловікам вдається прийняти те, що поруч із ними таку ж роботу виконують жінки. Я це розумію. Але часи змінюються: ми йдемо вперед, технології розвиваються. Чому б не давати жінкам пробувати робити цю роботу? Для ворога немає різниці, якої статі людина, якщо вона сидить на позиції та нищить його.
До ідеї жіночого взводу я прийшла, коли отримала важке поранення у 2024 році. Я озвучила командиру, що хотіла б спробувати створити жіночий екіпаж. Під кінець реабілітації ця ідея трохи відійшла на другий план – треба було просто виконувати бойові обов’язки.
Як змінилася частка жінок і чоловіків у ЗСУ, Нацгвардії, ДПСУ та СБУ за 10 роківНайбільше жінок серед переліку військових формувань працює в СБУ і апараті Міноборони. Детальніше – на інфографіці.
Потім мене перевели до іншої бригади, і ми знову виходили на позиції. Тоді я вже стала т. в. о. командира взводу оптики. Мене викликає комбриг і каже: «Яно, хочемо зробити жіночий взвод. Твоє завдання». Ну і все: «Давайте робити, класна ідея».
Тут немає для них поблажок. Я не те щоб сувора – радше справедлива командирка. Але я забороняю чоловікам щось підносити дівчатам: будь ласка, ви ж ідете на позицію, ворог не буде вас жаліти й щось підносити. На позиції все має бути чітко.
Про комунікацію з підлеглими та набір людей
Дивіться, я можу дуже довго говорити, пару місяців пояснювати. Але в кожного командира є межа терпіння. Якщо ти не виконуєш завдання – я тебе просто переведу туди, де в тебе виходитиме краще. І це, повірте, не покарання. Просто хтось піде на речову службу, хтось – на діловодство. Ми завжди шукаємо сильну сторону людини, тому що потрібно, щоб дівчата та хлопці знаходили себе тут і не боялися йти у військо.
Коли я була в 141-й бригаді, ми набирали й цивільне населення. Зараз переважно оформлюємо переведення з інших частин. Поки є такі нюанси, через які жінок бояться брати, – тож ми маємо показати перший результат.
Як досвід окупації переконав Яну піти в ЗСУ
Знаєте, я ніколи не мріяла бути військовою! Я з тих людей, які казали, що в житті мене армія поруч не побачить. Це дві паралелі, які не мають перетинатися. Батько навіть казав мені: «Іди знайди себе в армії», бо я така бунтарка трохи була. Але коли прийшла повномасштабна війна... обставини склалися інакше.
Я з Херсона. Півтора місяця провела в окупації. Ти відчуваєш на собі цей сморід, бачиш, як вони просто калічать життя. Мені не хотілося, щоб моя дитина (їй зараз вісім років, а тоді було чотири) це бачила.
Чого бракує «Мультику» на службі
Мені б хотілося, щоб виробники спілкувалися з бойовими операторами. Хочу, щоб система працювала на людей: грошове забезпечення, соціальний пакет, лікування. Щоб людина після реабілітації не була викинута десь напризволяще й ні з чим, тим паче якщо є ампутації.
Я б хотіла, щоб ми розвивали культуру спілкування між військовими й цивільними, уважніше та з повагою ставилися одне до одного. Я б дуже багато чого змінювала, і я це змінюю всередині системи. Бо дуже легко казати «я б хотіла» і сидіти на дивані, попиваючи лимонад. Ні, ти маєш прийти й показувати своїм прикладом, що хочеш змінити, знаходити однодумців і працювати.
Як змінити ставлення людей, яким байдуже на війну
Для початку в людей банально має бути бажання щось змінювати. Якщо людина має бажання – вона робить. Якщо ні – ти її не вмотивуєш. Тут коротко й ясно, немає чого навіть додавати.
Про випадки сексизму
Не буду називати бригади чи прізвища, але були випадки... Знаєте, коли командир ображений на колишню дружину чи дівчину, викликає тебе й починає це розповідати. Навіщо? Мені твоє особисте життя взагалі не потрібне. Ти мій командир, став завдання. Або коли відмовляєш від кави на службі й починаються образи: у відпустку не підеш, на ближчу позицію поїдеш, довше в селі сидітимеш…
Мені окей працювати, але не окей, коли це відбувається через те, що я відстоюю свої особисті кордони. Ви маєте ставити мені завдання за службою, це не має стосуватися особистого. Нам треба відмовитися від оцього статусу «улюбленець». Чи коли дівчатам кажуть: «Хочеш вирости в посаді? Стань на коліна».
«Війна закінчиться тоді, коли ви всі станете щитом». Медикиня 72-ї ОМБр про МСЕК, сексизм і цивільних«Слово і діло» публікує серію інтерв'ю з жінками-військовими. Героїня першої розмови – Наталія Кудрявцева, військовий медик із батальйону безпілотних систем «Булава» 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців.
У мене були й просто конфліктні ситуації. Але я за себе стояла, тому що розуміла: або ти зараз зламаєшся й перестанеш себе поважати, або покажеш зуби й пройдеш цей шлях. І ті люди згодом починають тебе поважати.
Я хочу, щоб до жінок нарешті було рівне ставлення, як і до чоловіків. У нас є така проблема: якщо прийшов чоловік – ти вже молодець. А якщо ти жінка, то тобі ніби або тилова робота, або щось таке... Так не можна. Гендерної рівності ще немає.
Що мотивує «Мультика»
Я роблю це на енергії та розумінні, що окрім нас, це ніхто не зробить. Ти робиш це, тому що взяла відповідальність, люди на тебе розраховують і йдуть до тебе. Ти не можеш просто сказати: «Усе, я втомилася». Досвід командира – це зовсім інший рівень. І руки опускалися, і важко було, але мотивація завжди одна – люди.
Чому Яна організувала захід для військових та ветеранок
Захід називається «Без пафосу». Я його ініціаторка – знайшла всіх людей, яких залучила і як учасниць, і як партнерів.
Ідея полягала в тому, щоб дівчата-військові та ветеранки приїхали й змогли тут зняти з себе уявний рюкзак із тягарем відповідальності, тиском часу, роботою з боєприпасами. Я хочу, щоб вони відчули підтримку, побули маленькими дівчатами і наповнилися ресурсом.
Ми бачимося між собою дуже рідко, хоча стоїмо, у принципі, всі на одному напрямку, недалеко одна від одної. Проте ніколи немає часу насолодитися цим часом, коли ми однаково одна одну розуміємо, без перегонів, коли нам не треба бути «героїнями». Розумієте?
«Я працюю з людським виміром війни». Військова психологиня про втому від служби та культуру в підрозділах«Слово і діло» публікує серію інтерв’ю з жінками-військовими. Героїня третьої розмови – підполковниця Мар’яна Охремчук, яка працює у системі психологічної підтримки персоналу.
Я вже п’ятий рік віддаю війні, а я людина творча. Мені треба було зробити щось таке, щоб ці дівчата зрозуміли, що про них є кому подбати і що можна дозволяти собі бути дівчатами. Людям відгукнулася ця ідея.
Слід розуміти: класно, що є нагородження, соціальні програми, це дуже потрібно. Але треба іноді давати собі можливість видихнути. Коли я почала це робити, відчула, наскільки дівчатам це потрібно, бо всі просто втомилися. А від втоми до вигорання – один крок. Ми звикли бути в турборежимі: відповідати за людей, за життя, за екіпажі, за знищену техніку. Сьогодні час видихнути.
Моя сестра, до речі, ведуча на цьому заході.
Як поранення змінило Яну
До тяжкого поранення я взагалі собі не дозволяла відпочивати. А потім зрозуміла: коли мені встигати жити? Щоб не зриватися на людей, я вирішила просто почати жити під час війни. І знаєте що? Воно прикольно виходить! Не всім заходить ця тема, мовляв, чого ти всміхаєшся. Але життя одне, и воно бентежне. Зараз така ситуація, що ми маємо щось робити для знищення ворога, але й жити водночас.
Бачачи всю несправедливість... Блін, я не хочу казати, що в армії все погано, головне – до якого командира ти потрапляєш. Поранення дуже змінило мене в тому сенсі, що я не озлобилася. Мені просто захотілося жити по-іншому й бачити світ не тільки через призму болю та розчарування. Звісно, боляче втрачати, але війна дала нових друзів, підтримку й показала, наскільки моє життя цінне. Я маю вижити на цій війні, щоб передавати досвід і показувати людям, що на війні теж є життя.
Я хочу, щоб люди нагадували собі, що вони живі. Живіть це життя, не треба його просиджувати! Любіть, кохайте, знищуйте ворога – та приєднуйтесь до 88-го окремого батальйону морської піхоти!
Інтерв’ю провів Денис Ратушний
Організація інтерв’ю – ArmWomenNow
Інтерв'ю з Яною «Мультик» Гровер – це вже друга розмова «Слово і діло» з операторкою БпЛА. До того ми спілкувалися з Катериною Сорокою, операторкою дрону в Силах безпілотних систем.
Більше про потребу військових у відпочинку читайте в інтерв'ю з підполковницею Мар'яною Охремчук, яка працює у системі психологічної підтримки персоналу, а також Тетяною «Харлі Квінн», яка очолює взвод зв'язку в 72 ОМБр.
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»