У Збройних Силах України служить понад 75 тисяч жінок, переважна більшість з яких – військовослужбовиці. І якщо жіночі потреби, на які раніше особливо ніхто не зважав, держава й волонтери закривають дедалі успішніше, то жіночого погляду на війну зсередини досі бракує. «Слово і діло», за інформаційної підтримки ArmWomenNow, публікує серію інтерв’ю з жінками-військовими різних професій, які обрали цей шлях добровільно. Героїня сьогоднішньої розмови – Наталія Кудрявцева, військовий медик із батальйону безпілотних систем «Булава» 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців. Під час інтерв’ю «Кудряшка» невимушено жартує і щиро розповідає про роботу у «найкращому батальйоні, який тільки може бути». Важко здогадатися, що за пів години до цього їй скинули відео з пораненням ноги військової на передовій, і весь час розмови вона чекає на сповіщення про успішну евакуацію.
Як «Кудряшка» потрапила до ЗСУ
Я з окупованої території Херсонської області. Мій будинок, моє все життя – під окупацією. До Збройних Сил України я потрапила як «декабристка» – зараз це, мабуть, непопулярне слово. Мій чоловік служив у 72-й бригаді.
25 лютого, коли ми втрьох виїхали з Херсонщини, ми не їхали кудись на кордон. Ми їхали в Білу Церкву. Ми їхали на війну. Це було свідоме рішення.
Спочатку я була на ППД [пункт постійної дислокації – ред.] медиком, хоча відповідної освіти не мала. Була в роті зв’язку, супроводжувала хворих до медичної роти. Чоловік і брат були і в Чорнобилі, і в Києві. А мене нікуди не брали: хоча б одна людина з родини мала залишитися на ППД.
Потім, коли ППД обстріляли, я дуже просилася до своїх у Донецьку область. І нарешті я туди потрапила – знову ж таки на посаду бойового медика.
Чим Наталія займалася на посаді бойового медика
Це був супровід хворих до госпіталів, документи, виїзди на позиції для евакуації. У нас був не дуже «воюючий» підрозділ – зв’язок, тому таких тяжких поранених у 2022–2023 роках майже не було.
Складніше стало вже у 2024–2025 роках, коли падав Вугледар, коли наших людей прикомандировували до інших бойових підрозділів. Тоді вже було важче.
І найскладніше – впізнавати тіла, їздити в морг. Це трохи страшно – впізнавати тіло. Ти стоїш біля машини, яка привезла тіло, і молишся: «Хоч би не мій». Але часто було, що свій.
Паперова робота – це теж прямий обов’язок. Форма 100, написання медичної характеристики – це моя робота. Не було такого, що на мене навалювали роботу, яку я не маю або не вмію робити. Хоча в армії немає слова «не вмію» – навчать.
Документи ж нікуди не діваються. Медичні картки, медичні журнали. Якщо водії виїжджають, – треба виміряти тиск, дати дозвіл на виїзд або не дати. Це все стосується моєї посади.
Про відсутність медичної освіти та здобуття досвіду
Медичної освіти в мене немає. Було тільки волонтерство.
У 2017 році на Херсонщині стояли різні бригади. Приїжджали медики, парамедики з Маріуполя, з 26-ї бригади, батальйону «Збруч», проводили заняття з такмеду. Я була там. Тоді не видавали сертифікатів.
Посада бойового медика не передбачає обов’язкової медичної освіти. Це домедична допомога. Головне правило – не нашкодити: не задушити, правильно накласти турнікет.
Удома в мене був «піддослідний кролик» – мама. Я на ній вчилася робити уколи. І в мене був онкохворий батько. Я знала медикаменти, знала, як робити уколи, знала багато чого. А вже в армії довчилася на практиці.
Паперова робота теж прийшла з практикою. І зараз уже набагато більше досвіду, є чим поділитися. Раніше навіть курси проводила, а зараз у нас є інструктор. У нас із цим усе гаразд. Інструктор проводить заняття, а хлопці ставлять мені питання – я відповідаю. Це така родина, де всі взаємопов’язані. Немає питання, яке б мені не поставили.
Хлопці зараз їздять на евакуацію. Я не їжджу, бо я обмежено придатна. Я писала рапорт, що нікуди не піду, буду тут. Але я виконую свої обов’язки: їжджу на полігони, у медцентри, до госпіталів, супроводжую, відвідую, підвожу речі, займаюся документами.
І поки що я не готова піти з армії.
Про матеріальне забезпечення та нестачу лікарських засобів
Ні, такого не було, бо в мене дуже багато друзів-волонтерів. У нас немає такого, що чогось немає. Нам навіть казали: «Ви заможний підрозділ і намагаєтеся бути незалежними».
У бригаді багато чого є, всього вистачає. Немає такого, щоб не було турнікетів, оклюзійних наліпок, назофарингеальних трубок – усе є. І ліки є. Просто треба робити заявку, брати на облік.
У 2022 році дуже не вистачало рюкзаків бойового медика. Потім вони з’явилися на складах. Ми ж не завжди воювали, не були готові до цього всього кошмару. З часом усе налагодилося.
Наш бригадний начмед завжди наголошує в групах: якщо чогось не вистачає – подавайте заявки. Усе є – усе отримаємо.
Про паперові проблеми після поранення
Це більше стосується самих хлопців, коли вони гублять свої форми 100. Для того щоб нарахували виплату, має бути підстава – первинна довідка, форма 100, де все вказано. І потім, якщо є етапи евакуації через лікарні, не можна втрачати ці документи.
Армія – це велика країна в країні. Треба провести розслідування, до нього підкласти медичні документи, які підтверджують діагнози. Але головна проблема виникає не тут, а з цивільними структурами. Там дуже тяжко.
Я скажу на прикладі свого чоловіка. У нього невиліковне захворювання. Він не прийшов із ним в армію – прийшов здоровою людиною. Зараз його списали. Пішов на МСЕК. Йому дали 20% втрати працездатності. Але якби людина була на 80% здорова, її б не списували з армії.
Ми оскаржили – і він отримав третю групу. Бо лікарі сказали: «Вистачить і так». Якби ми залишили все як є – 20%, то нічого б не було. У квітні йому все ж таки затвердили групу, але вже 2025 роком. І він досі бігає з паперами, досі не може отримати пенсію. Уже в жовтні в нього переогляд, а паперова тяганина досі тягнеться.
Є інший військовослужбовець, з яким я познайомилася в центральному київському госпіталі. Тоді на ньому ще був апарат Ілізарова, він ходив із паличкою, мама була поруч. Ми потім списувалися. Я питаю: «Як ти, де ти, що ти?» Каже: «Ніби списали, але на МСЕК піти не можу, бо втрачені документи». Здається, військовий квиток і ще щось.
Через це він не може оформитися, хоча це було ще у 2023 році. Досі людина не може влаштуватися на роботу, не може отримати якісь гроші на проживання і ліки. А він же особа з інвалідністю. Треба якось жити, купувати ліки. І це молода людина, йому ще немає 30 років.
Із цивільними структурами дуже багато проблем. Не хочуть вони надавати хлопцям те, що ті заслужили.
Про досвід сексизму на службі
Мені в цьому плані дуже пощастило. Я якось влилася в чоловічий колектив. Не було такого, щоб мені хтось казав: «Ти жінка, що ти там розумієш?»
Єдине, що пам’ятаю: коли ми ще були в Білій Церкві й вирішувалося, хто поїде далі, а хто залишиться, мені сказали: «Ти залишаєшся тут». І тоді я розлютилася. Кажу: «Я не для того приїхала, щоб сидіти в підвалі». Найголовніше – зарекомендувати себе правильно. Бути серйозною.
Я не скажу, що жінок якось обмежують чи не дозволяють їм рости. Кожен робить свою справу. Якщо людина вміє її робити, то чому б не давати звання, чому б не давати вищі посади?
Я не думаю, що в нашій бригаді є такий прямий сексизм. За всі підрозділи говорити не буду.
Просто раніше піхотні батальйони не дуже охоче брали жінок. Коли просили медиків, то частіше просили хлопців. Ну, це теж можна зрозуміти: хлопці серед хлопців.
Про абсурдні претензії до військовослужбовиць
Більше турбує не ставлення в самому підрозділі, роті чи батальйоні, а ставлення цивільних до жінок-військовослужбовиць. Якщо жінка пішла в армію, то це означає, що вона пішла «за екстримом», «лягти під когось», «за званням», «вдало вийти заміж».
Були й такі слова від цивільних: «Ми тебе туди не посилали». Мене не треба було посилати. Я не тікала на кордон, не ховалася. Я могла не йти. Могла вже давно піти з армії. Але це має бути в людини в душі.
Коли тобі кажуть, що ти пішла туди, бо любиш чоловіків настільки, що в тебе їх штабелями, – це образливо. У мене був випадок ще перед виїздом на Донбас. Військовослужбовець із піхотного підрозділу, не нашого, під впливом алкоголю сказав мені: «Ну по-любому ж ти під кимось».
Я билася. Я тоді з ним билася.
Це було дуже образливо і неприємно. Тоді хлопці за мене вступилися, у нас була ціла сутичка. Викликали ВСП – Військову службу правопорядку.
Про спілкування з цивільними
По-перше, я намагаюся не спілкуватися. Мої друзі – це моя родина. І коло мого спілкування – це моя родина.
Я не лізу до когось зі своїми розмовами. Але коли я чую щось типу: «Когда же всё это закончится?» – хочеться відповісти: тоді, коли ви прийдете на допомогу. Тоді, коли ви поміняєте тих, хто воює.
Є хлопці, які воюють із 2014 року. Я взагалі не уявляю, що в них у головах. Вони не бачили нічого іншого, крім війни.
Якщо ви не в армії, то ви маєте бути для армії. Ви маєте допомагати. І не відкривати рота на хлопця, який їде брудний, у брудній формі, від якого може неприємно пахнути. Він бачив смерть. Він заглядав їй в очі. А ви йому кажете, що в нього берці брудні або від нього неприємно пахне.
Кожен має починати змінювати країну і ставлення до країни із себе. Треба показувати це власним прикладом. Коли я чую: «Коли війна прийде в моє місто, тоді я піду», – тоді вже буде пізно. Просто буде пізно. Треба йти зараз.
Я не розумію, коли кажуть: «Я не йду, бо в мене троє дітей». У нас загинули хлопці, в яких не було дітей. Чому тато однієї дитини має захищати твоїх трьох? А ти не можеш піти захищати свою родину, свою землю?
Я не розумію, коли кажуть: «Давайте зупинимося десь посередині», «давайте зупинимося на тих територіях, які вже є». Добре, тоді я беру свою родину, заходжу у ваше помешкання, живу там, користуюся вашою роботою, вашими зручностями, а ви йдіть собі шукайте. Як я.
Я в 45 років стала безхатьком. І мої діти теж. Моїй мамі було 65 років, коли вона залишилася ні з чим. Їй було дуже важко звикнути до того, що їй хтось щось приносить: якусь одежину чи картоплю. У нашій родині так заведено: навіть коли батько хворів на рак, ми ні в кого нічого не просили. Ми розраховували тільки на себе.
А тут волонтерська допомога. Мама не могла до цього звикнути.
І не треба питати у військових: «А скільки ти вбив?» або «Коли це закінчиться?» Закінчиться тоді, коли ви всі прийдете і станете щитом. Захищати свою державу.
Не треба казати, що я воюю за Порошенка чи Зеленського. Ви своє маєте захищати. Ви ж тут живете.
Про те, що медик – це не тільки медик
Хлопці – це дуже великі бородаті діти. Кожного треба за ручку супроводити. Є такі, що бояться уколів. Треба потримати за руку, погладити по голові, сказати: «Ти ж не бійся».
Роль медика – це мама, тато, замполіт, психолог – усе в одному. Треба і порадити, і поговорити. Багато хлопців просто дзвонили, щоб виговоритися.
Мені це було знайомо ще до повномасштабного вторгнення, бо я з волонтерського життя перейшла у військове. Хлопці могли дзвонити мені о другій-третій ночі, і я до ранку з ними говорила. У повномасштабну війну цього просто стало більше.
Звісно, воно все залишається всередині. Я кажу, що душа вже давно в дірочку. І якби не тримати це все в собі, може, було б легше.
Іноді бувають такі розмови, які ти не можеш нікому переказати. Я дуже складно сприймаю смерті. Дуже. Але вчуся з цим жити, хоч це й важко. Не видаляю смс, не видаляю номери. Перечитую, спілкуюся з ними десь у своїй голові.
Медик – це не тільки медик. Це насамперед людина, яка має розуміти, підтримувати, а іноді й нагримати. А ще медик – це скринька для зберігання речей, що є найбільшою довірою. Хтось їде на позицію, навіть у бойове чергування, і каже: «Я ж повернуся, заберу обов’язково».
Наприкінці розмови, вже після вимкнення запису, Наталія каже, що отримала сповіщення: дівчину з пораненою ногою успішно евакуювали з передової.
Інтерв’ю провів Денис Ратушний
Організація інтерв’ю – ArmWomenNow
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.
ПІДПИСУЙТЕСЬ У GOOGLE NEWS
та стежте за останніми новинами та аналітикою від «Слово і діло»