Вже тиждень Україна веде повномасштабну війну з супротивником, чий воєнний потенціал завжди оцінювався надвисоко. У ці дні найголовніша тема – стан речей на фронті, решта – другорядне. Гортання стрічки у соцмережах дає більше важливої інформації, ніж журналістські матеріали. Про те, як могло статися те, що сталося, ми дізнаємося потім, а незрозумілі моменти уточнить міжнародний трибунал. Зараз завдання номер один – відбитися від орди.
Але в тому, як організовувалася війна, приховані причини того, як вона відбувається. А відбувається вона дивно, це всі вже відзначили. У ворога був явний розрахунок, що Україна впаде до ніг «визволителів» легко і швидко. Триденний пайок, яким забезпечили війська, п’ятнадцятиденне бойове завдання, розписане в трофейних документах, усе це вказує на ті строки, за які російська армія, доповнена підрозділами Росгвардії, мала впоратися з поставленими завданнями. Щось пішло не так. Сильно не так.
Подоляк розповів про результати українсько-російських переговорівУкраїна та Росія досягли попередніх домовленостей лише з гуманітарного аспекту. А саме коридорам для евакуації населення.
Коли війна стала очевидним фактом, ті з російських експертів, хто намагалися розібратися в роботі механізмів російської влади, розгублено визнали, що вони помилялися в своїх прогнозах. Все начебто свідчило, що після визнання незалежності «народних республік» Донбасу Кремль зафіксує прибуток і потроху почне деескалацію. Зі Сполучених Штатів та їхніх союзників, які багато разів заявляли про неминучу війну і навіть називали точні дати, зроблять посміховисько та розпалювачів війни, пропаганда почала створювати образ Путіна-миротворця. Вже малювали картинку, як він із задоволеним виглядом сяде десь у Женеві обговорювати з Байденом питання глобальної безпеки: найбільший стратег!
З цими ж настроями Держдума та Рада Федерації 22 лютого підтримали рішення Ради безпеки. Про те, що до цього часу Путін вже записав свій виступ, у якому оголошував «спецоперацію з денацифікації», знало невелике коло осіб і, як тепер зрозуміло, американська розвідка: запис зроблено у понеділок 21 лютого, війну оголошено вранці 24-го. Та й запис засідання Ради безпеки, на якому було підтримано рішення про надання незалежності «ЛДНР», проводився вже після того, як членів РБ поставили перед фактом, що настане після цього визнання, і це пояснює тремтіння рук і невпевнене блеяння деяких з них. Вони вже знали, що їх пов'язують кров'ю.
Незважаючи на те, що американці постійно робили таємне явним, Путін намагався до кінця зберігати наміри нападу в таємниці від своїх. У результаті навіть не було проведено попереднього інформаційно-психологічного накачування населення. Штатні пропагандисти були поставлені перед фактом війни вже після її оголошення і куховарили відповідний супровід по ходу з того, що було під рукою, а під рукою були лише напрацювання 2014 року з упором на «нацистів з добровольчих батальйонів» та «геноцид російськомовного населення». Згадали і «державний переворот», і одеський Будинок профспілок. Це все звучало анахронізмом семи-восьмирічної давнини, але, судячи з першої реакції російської публіки, у багатьох на старих дріжджах зчинилися колишні емоції. Останкінська отрута, введена чорт-зна коли, нікуди з отруєних організмів не поділася і знову активізувалася. Спрацювало.
Не спрацювало все інше. Ні впевненість у тому, що російська армія – диво передової військової думки та техніки, що вона легко повторить переможний марш зразка 2008 року в Грузії; ні сподівання на слабкість українського керівництва, старечу деменцію американського та хронічну нерішучість європейського; ні попередня оцінка «пекельних санкцій», які заздалегідь здавались смішними, і взагалі «ще прийдуть, самі попросять». Головне – повне нехтування такою величиною, як український народ. Своїм народом Путін давно навчився нехтувати, і ніщо не переконувало його у необхідності зворотного. І знову помилився, як помилявся 2004-го та 2014-го.
Він би міг, мабуть, років до дев'яноста правити своїми безголосими та безвільними підданими, але захотілося гостренького і поліз до нас. Це різко наблизило той час, коли Росія, нарешті, перестане бути для України та решти світу джерелом безперервного головного болю, тому що спільними зусиллями всього людства її введуть, нарешті, у стан економічної коми. Страшно шкода, що не всі з нас зможуть застати щасливий порятунок: найкращі з нас, хто життям заплатили і заплатять за його наближення. Але саме усвідомлення того, що попереду по-справжньому історична перемога українців, дуже скрашує страшні будні війни.
Леонід Швець, спеціально для "Слово і діло"
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»