Запитайте піхоту. Колонка Леоніда Швеця

Читать на русском
Леонід Швецьполітичний оглядач

У той час, коли довкола стільки розмов про війну, дивує поведінка українців. Немов усі ці розмови не про нашу країну, і не нам у разі чого тягнути додатковий військовий тягар. Пояснень такій поведінці може бути кілька, як компліментарних для України, так і не дуже.

Найперше, найочевидніше: війною Україну здивувати складно, вона триває від 2014 року. Так, ймовірна інтенсивність може виявитися вищою, з усіма наслідками, але головне сталося ще вісім років тому. Війна перетворилася на повсякденність, якісь нові, не дай боже, епізоди впишуться в історію, розпочату дуже давно. Це не так шокує, як перше усвідомлення, що війна, яка сама по собі феномен, що важко осмислюється, сталася. Кожен українець має досвід переживання цієї травми в психологічному багажі. «Ми воюємо з росіянами», – впала мені есемеска з фронту в серпні 2014 року, коли хлопці в районі Лутугиного захопили БМД-2 псковських десантників, і холодок пробіг спиною. Не те щоб це була новина, але прямий доказ участі кадрової російської частини справляв враження. Зараз ніхто вражатися не стане, звісно. Для військових – просто повсякденна робота, рік у рік.

«Сфабрикувати вторгнення в Україну»: американська розвідка дізналася про спецоперацію Росії на ДонбасіВторгнення Росії в Україну. Москва хоче провести на українському Донбасі спецоперацію під прапором чужої країни. Це з'ясувала розвідка США.

Те, що війна трапилася і нескінченно довго триває, а її досвід включає як поразки, так і перемоги, вселяє впевненість, що і новий спалах, якщо він станеться, стане черговим випробуванням, сили для подолання якого знайдуться. Причому знайдуться як на індивідуальному рівні українців, так і на рівні Збройних сил, які багато чого навчилися і багато до чого готові. У свою армію в Україні вірять.

Менше вірять у допомогу могутніх західних союзників. Насамперед тому, що ті самі в себе не дуже вірять. Але все ж таки майже цілий рік, протягом якого Кремль хльоскає Захід по щоках загрозою війни, здається, трохи привів провідні демократії у почуття, і ті спорудили якусь парасольку превентивного захисту України від загрози нового вторгнення. Може спрацювати, чому ж ні? У всякому разі, обіцянки Вашингтона та його друзів здалеку заступитися за нас теж привносять деяку дещицю спокою.

Існує певний ефект і від оглушення безперервними історичними ударами і, як наслідок, деяка загальмованість реакцій народу та поганий фаталізм. XXI століття здорово взяло Україну в обіг, а останнє десятиліття особливо. Мимоволі звикнеш до неприємностей і перестанеш здригатися щоразу при згадці нових потенційних страт єгипетських. Тут легко впасти в тупу приреченість, але готовність, зчепивши зуби, тягнути лямку без тонких рефлексій нерідко дозволяє проскакувати небезпечні періоди, і тому така реакція має чималу захисну силу, запитайте селян і піхоту.

Можна навіть не сумніватися, що Путін, поки живий, продовжить лоскотати нерви України загрозою великої війни. «Воно хворе», – кажуть у нас у таких випадках. Що ж тепер робити, продовжимо жити за запропонованих обставин. Головне, від нього не заразитись.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.

Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps

ЧИТАЙТЕ у VIBER

найважливіше від «Слово і діло»
Поділитися:
АКТУАЛЬНЕ ВІДЕО
Підпишіться на наш канал