Без Майдану не турбувати. Колонка Леоніда Швеця

Читать на русском
Леонід Швецьполітичний оглядач

Українці звикли пишатися своєю громадянською активністю. Країна двох Майданів весь час прислухається до себе: ну що, знову виходимо? Вийти – це у нас запросто. Насправді ж ніякого «запросто» немає.

Порівняно з сусідніми Росією та Білоруссю, де будь-який несанкціонований заступ на політичне поле загрожує серйозними неприємностями, Україна здається просто диким полем, де дозволено що завгодно. Віднедавна безпосередньо під вікнами президентської адміністрації немислима ситуація для Мінська або Москви.

Водночас нещодавнє дослідження, проведене КМІС разом з фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, показало, що пік громадянської активності, що припав на 2014 рік, потім досить швидко пішов на спад, і зараз залучено в громадську діяльність не більше людей, ніж до Євромайдану. Хіба що активісти демонструють значний досвід і вміння, відпрацьовані насамперед на волонтерство, та й ветеранські організації – нове помітне явище, мужики з медалями – це не студенти з кульками, хоча і студенти руку на акціях непогано набили, не губляться. Вшир громадська ініціативність, однак, не росте.

Соціологи назвали нових лідерів рейтингу довіри українцівНайбільше українці довіряють волонтерам (69 відсотків) і ветеранам АТО (67 відсотків). Президенту України Володимиру Зеленському довіряють 66 відсотків громадян.

При повальній переконаності, що громадянське суспільство прекрасно і що його треба неодмінно розвивати, переконані громадяни, у своїй переважній більшості, особисто для себе не бачать інтересу в цих процесах брати участь. Звичайно, якби знову Майдан, народ підтягнеться, традиції святі, але все, що не Майдан, здається дрібним і не гідним залучення. Ні на що менше революції прохання не турбувати.

Існує величезний зазор між готовністю українців у розмовах емоційно підключатися до будь-якої, найбільш порожньої політичної теми, що розганяється ЗМІ і соцмережами, і небажанням реагувати послідовними діями на питання і події суспільного значення, позбавлені безперечного історичного масштабу. При високій заполітизованості, аж до колективних неврозів на цьому ґрунті, суспільство залишається пасивним, неструктурованим і не виростає з дополітичного стану. Це робить його особливо податливим для будь-якого роду маніпуляцій.

Хто не може сформулювати, пред'явити і захистити свій груповий інтерес, того заграють у відстоюванні чужих інтересів. Ми оплачуємо чужі рахунки, ще й аплодуємо тим, хто майстерно переконав нас це зробити. Потім настає неминуче розчарування і звучить нове: «Всі на Майдан!», І ми йдемо, тому що йти на Майдан – це святе, всі йдуть, і ми йдемо, це часом ризиковано і завжди почесна справа. Щоправда, в цьому «всі» знову постає невловимий наш особистий інтерес, конкретний і нерозчинний у чужих сподіваннях, той, який, крім нас, нікому не важливий.

Розірвати порочне коло метань від пасивності до розпачу і нового громадянського подвигу можна і потрібно, задіявши колосальну громадську енергію, яка у нас, як стара теплотраса взимку, витрачається здебільшого на обігрів атмосфери. Коли влада береться за оптимізацію бюджету, зменшуючи невиправдані витрати, це вважається зрозумілим, важливим і правильним. Тим часом відсутність підключення або помилкова каналізація цивільних зусиль вбивають сам сенс поліпшення державної машини. Залишена за дужками вирішення питань власного майбутнього велика Україна з подивом і роздратуванням, що зростає, вже звично спостерігає за тим, що відбувається на Печерських пагорбах столиці.

Тягар розумної організації спільного неболісного життя поки щоразу змушує розписуватися у власній нездатності керівників України, які змінюють один одного, та її громадян, цих керівників, які обирають і скидають. Спільне життя не стає розумнішим, і з чого б йому ставати, коли, як і раніше, суспільство залишається невідкритою річчю в собі, і рішення про нього і для нього погоджує на якихось своїх підставах влада, від якої чомусь чогось чекають, а потім легко починають її ненавидіти, тому що, звісно, вона знову не змогла. А не змогли і ті, і інші, як внизу, так і вгорі.

Звичайно, не хотілося б, щоб так вийшло і цього разу, але поки не видно, чому вийде інакше.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і Діло»

Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.