Божі начальницькі тварі. Колонка Леоніда Швеця

Читать на русском
Леонід Швецьполітичний оглядач

«Якби Бога не було, його слід було б вигадати», – написав колись великий насмішник Вольтер. На всемогутню й трансцендентну сутність можна списати що завгодно із земних непорозумінь, полегшуючи тим самим тягар тутешнього буття. І що нестерпніший тягар, то більше тягне що-небудь списати.

Українське керівництво завжди було трохи повернутим на божественній тематиці. Але колишній керівник відділу агітації й пропаганди, а потім завідувач ідеологічним відділом ЦК Компартії України Леонід Кравчук та екс-секретар парткому «Південмашу» Леонід Кучма були в цій справі прагматиками. Церква для них була в першу чергу електоральним ресурсом. Той же Кучма міг побудувати у себе на батьківщині в селі Чайкине храм, а його дружина вимагати, щоб у квартирі на Десятинній вулиці пробили вікно в капітальній стіні, щоб вона могла милуватися куполами Андріївської церкви. Але це були не більш ніж статусні капризи, релігійним пієтетом там і не пахло, й пахнути не могло.

Різниця стала очевидною з приходом Віктора Ющенка. І в риториці, і в поведінці – це глибоко віруюча людина, і впевненість у власній поцілованості Богом помітна в його знаменитому месіанстві. Власне, ступінь релігійності Ющенка дозволяє зрозуміти православну екзальтованість його брата Петра: в молодшого це не в такій виразній формі, але по суті все те ж саме.

Віктор Янукович теж вважав за обов'язок помолитися перед ухваленням важливих рішень, і ще краще – на горі Афон. Людмила Янукович згадувала після Помаранчевої революції: «Отець Зосима, наш духовний батько, благословив Віктора Федоровича до Києва в 2002 році. Він сказав: «Важко буде, але ти йди». Ну, той і пішов, поки не дійшов до Ростова.

Нинішні керівники – плоть від плоті системи, в якій успіхи на підприємницькому та державному терені супроводжуються спорудою іконостасу в кутку кабінету та храму в родовому маєтку, вибудуваному за кревні. Ну, як кревні... здобуті. Для когось показна причетність до Бога – це такий самий статусний атрибут, як «котли» за кілька сотень тисяч доларів, хтось і справді переймається більше за інших. Петро Порошенко завжди позиціонував себе як той, хто більше. До речі, його відоме звернення до Вадима Новинського: «сука ти православна», говорить про те, що ті, хто «більше за інших», а Новінський також із цих, ревниві в оцінці один одного саме під цим кутом зору.

І навіть на цьому тлі підвищеної елітної релігійності останнім часом якось помітно в начальницьких промовах почастішали відсилання до Бога.

Президент Порошенко у своїй колонці для журналів «Новое время» і The Economist чогось написав, що «не наша справа, як сказано в Писанні, знати час і терміни», характеризуючи перспективи вступу України до НАТО та Євросоюзу. Взагалі-то, саме ваше, і через посаду, і через ставку, зроблену конкретно політиком Порошенко на євроінтеграцію. Так, у цих термінів можуть розпливатися кордони, вони можуть бути віднесені далеко вперед, але терміни мають бути, хоча б орієнтовні. Але глава держави вважає за краще сказати «не знаю», та ще в такій формі, яка всіх відсилає максимально далеко – до Бога, якому тільки все й відомо.

Несподівано таке ж формулювання спливає в інтерв'ю, яке дав грузинському Forbes Володимир Гройсман. Журналіст Гіоргі Ісакадзе запитує українського прем'єра, чи є в того достатньо часу на виконання всіх поставлених перед ним завдань. «Лише Богу відомо, скільки в нас часу на це», – відповідає Гройсман. Апріорі зрозуміло, що «кавалергарда вік недовгий», за українськими мірками Володимир Борисович уже й так на прем'єрській посаді засидівся. Але від його відповіді віє якоюсь непристойною безнадією, яка перекреслює інші, бадьорі відповіді, та й заголовок самого тексту: «Україні це вдасться!»

А ще раніше на запитання про те, як бути главою уряду однієї з найбільших країн Європи, Володимир Гройсман скромно зазначає: «Перш за все потрібно усвідомлювати, що це – воля Божа».

Таке дивне поєднання впевненості в своїй богообраності та невпевненості в майбутньому, проектувати й наближати яке українські керівники й призначені (причому не Богом), дуже точно характеризує нинішню ситуацію. За відчутної відсутності легітимності, помітної народної підтримки залишається сподіватися на Господа й вищою, Божою волею виправдовувати своє перебування на чолі країни. І якщо заявлені цілі залишаться не досягнутими, а посади доведеться залишити, то, знову-таки, не через те, що народ попросив на вихід, а тому що так сам Бог вирішив, йому видніше, – все-таки також начальство. Прийняти волю начальства нашим начальникам психологічно комфортніше, ніж волю людей.

А людям точно ні на Бога, ні на начальство розраховувати не доводиться. Лише на власну волю. Бог, якщо він є, схвалить.

Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...