«Особливі діти» в садках і школах. Леся Литвинова про інклюзивну освіту та стереотипи

Леся Литвиноваволонтер

- Скажіть, будь ласка, а у вас є поняття «нездібні діти»?

Чиновник із департаменту освіти США, який займається інклюзивною освітою, дивиться на мене з нерозумінням.

- Це які? В комі, наприклад?

Він не знущається. Він щиро не розуміє терміну «нездібні». Когось можна навчити вищої математики, когось – самостійно шнурки зав'язувати. І те, й інше – навчання. Просто в декого воно проходить за індивідуальним планом. Іноді вдома. Іноді в спеціальних школах. Але лише в разі серйозної мультиінвалідності. Всі інші особливі діти навчаються у звичайних школах.

І я не знаю, як пояснити йому, що я також не знущаюся. Що ми тільки-но починаємо виринати з моторошного болота свого радянського минулого. І що штамп «нездібний» може спокійно отримати дитина з аутизмом, ЗПР, синдромом Дауна або ще чимось із довжелезного списку діагнозів, які в багатьох не на слуху. Що лікарі та соціальні педагоги щиро вважають, що таку дитину нічому доладньому навчити не можна, а отже, не варто навіть намагатися. Що інклюзивна освіта в нас робить лише перші несміливі кроки, стикаючись із неймовірним опором із боку адміністрацій шкіл та батьків звичайних дітей.

«Шановна Світлано Іванівно!

(...) Просимо Вашої допомоги в недопущенні відкриття в нашій групі «Інклюзивної групи».

Із 31 дитини в нашій групі лише 1 дитина є «особливою», тому справедливості заради, й у жодному разі не утискаючи права «особливої дитини», ми наполягаємо на тому, щоб Надія відвідувала спеціалізований дитячий садок, який спеціально призначений для таких випадків законодавством (...) Справедливості заради, треба сказати, що наші діти ходять із цією дитиною до групи вже другий рік».

Цього прекрасного колективного листа на ім'я завідувачки дитячим садком можна сміливо розбирати на цитати. Там і про «жалість і співчуття», і про «обмеження прав звичайних дітей», і про те, «чому цю дитину потрібно заохочувати за успіхи оплесками й цукерками на очах у наших дітей», і про те, що «батьки особливої дитини категорично заперечують ухвалені процедури виховного процесу», і про «ми не проти закону, але ми проти того, щоб заради однієї дитини всіх наших дітей перетворювали на піддослідних кроликів». І нескінченний потік «справедливості заради», що анітрохи не допомагає в цю справедливість повірити.

Там немає лише одного чесного: «Ми не хочемо, щоб наші нормальні діти вчилися разом із ненормальною дитиною». Точніше, це читається між рядків, красиво прикрите посиланнями на законодавство й навіть підкріплене цитатою французького філософа епохи Відродження.

Юлія СвітличнаГолова Харківської обласної державної адміністрації
Світлична обіцяє, що в новому навчальному році в 135 школах Харківської області працюватимуть інклюзивні класиСказано 15 серпня 2017 р.Статус обіцянки: Виконано

Цей лист уже кілька тижнів висить у мережі, викликаючи досить жваве обговорення. Треба сказати, що багато хто підтримує маму дівчинки Наді. Дехто навіть пропонує практичну допомогу. Хоча трапляються й зовсім епічні коментарі. Наприклад:

«Як дитячий лікар Вам кажу. Особливі діти потребують особливого підходу, це правда. Якщо така дитина не агресивна, вона спокійно ходить до звичайного садка. Якщо ж вона вимагає присутності мами на заняттях, агресивна, отже, вона в категорії тих, хто потребує нагляду сторонньої особи. А це вже спецгрупа. Тож звернення цілком обґрунтоване. Вибачте, даючи цукерку своїй дитині на очах 30 інших дітей, це чиста маніпуляція й провокація, Ви згодні? Якщо мама знаходить час прийти до садочка до дитини, то чому не займається самостійно з нею? Адаптує до середовища? Але це можна робити й на прогулянках».

Чому лікар, а не педагог, має бути експертом у питанні освіти – питання риторичне. Це йде корінням туди ж, куди й перелякані колективні листи від батьків. У наше нещодавнє минуле. Коли не було поняття «людина з особливими потребами». Був хворий. І його не треба було адаптувати. Його треба було лікувати. Бажано за двометровим парканом, щоб зберегти чистоту лав будівельників комунізму. Суспільство мало бути здоровим. І крапка.

Тому дитину, яка народилася із синдромом Дауна, наприклад, неможливо було забрати з пологового будинку. Її просто не віддавали. І основним лікарем на все її недовге інтернатське життя був не генетик, не кардіолог і не окуліст. Її лікарем був психіатр.

Тому після завершення Другої світової війни великі міста очистили від численних ампутантів, щедро прикрашених медалями за бойові подвиги. Їм було дозволено відстояти країну. Але не дозволено було бути її частиною. Тому на вулицях неможливо було зустріти людину, несхожу на інших. І вже тим більше неможливо було подумати про те, що людина з аутизмом, наприклад, може отримати автомобільні права, вийти на роботу або вступити у шлюб.

До речі, про права. Ні, не про громадянські, всього-на-всього про автомобільні. Там же, в Америці, дівчина, що займається захистом прав інвалідів, була здивована, що в нас можуть когось не допустити до здачі на права. У них такого немає в принципі. Не зміг здати – отже не зміг. Зміг – отримай і користуйся. І неважливо, скільки в тебе рук/ніг/балів IQ, якщо ти справляєшся.

Так ось, повертаючись назад. Наше перелякане озлоблене напівграмотне суспільство – це залишки homo soveticus, із яким ми ніяк не можемо розлучитися. Бажання бути однаковими та зрозумілими. По цукерці кожній дитині. Однакові платтячка. Однакові успіхи. Однакові думки. Однакове зрозуміле життя. Рівність, хай їй грець...

Пам'ятаєте, який піднявся свого часу галас із приводу скасування шкільної форми? Як же – в одних же будуть модні джинси, а в інших немодні брючки! Вони ж перестануть бути однаковими! Вони ж будуть хвалитися один одному футболками й спідницями! Вони ж не для цього ходять до школи! Адже це неприпустимо!

Храм знань чомусь не впав, позбувшись коричневої форми з чорним фартушком щодня й білим на свята. Різномастий одяг не зробив дурних розумнішими, а розумних дурнішими. Не створив, всупереч великим пророцтвам, додаткових конфліктів у колективах і не завадив навчальному процесу. Дивно, так?

Але прийняти інакшість в одязі значно легше, ніж інакшість у поведінці. Про інакшість у мисленні я навіть заїкатися не буду. Ми звикли до того, що «заучка» – це так само образливо, як і «дебіл». Нам у глибині душі хочеться бути однаковими людьми, що радісно й безмозко марширують на безглуздому параді на славу якоїсь загальної рівності й щастя. І так само ми виховуємо власних дітей, ретельно формуючи в них звичний нам погляд на світ.

Стрункий – це гарно, а товстий – ні. Багатий – це добре, а бідний – соромно. Дівчина має носити сукні, а чоловік – штани. Тримати вдома собаку – нормально, а дикобраза – дико. Їсти м'ясо – зрозуміло, а вегани – дивні люди. Християни – смиренні, а мусульмани – терористи. Традиційна сім'я – це благо, а будь-які варіації – збочення. І далі за текстом. Ми не замислюємося про те, що ми самі придумали для себе ці рамки, яким сліпо слідуємо. І вже тим більше не думаємо про те, що дитина народжується поза всякими правилами взагалі.

Як мери міст України піклуються про людей з особливими потребами«Слово і Діло» дізнавалося, що наобіцяли і як виконують обіцяне людям з особливими потребами міські голови обласних центрів.

Для неї, яка нічого не знає про нашу систему координат, не має жодного значення, скільки років її мамі та якого зросту тато. Вона просто не оперує цими поняттями. Для неї немає «нормально» та «ненормально», й остання модель айфона для неї така ж частина світу, як скибочка яблука. І вона з однаковим інтересом буде пробувати їх на зуб і на міцність. І людина на двох ногах нічим не відрізняється для неї від людини в інвалідному візку. Так само, як і «дивний хлопчик» нічим не відрізняється від «звичайної дівчинки». Нічим доти, доки ми не вибудуємо їй кордон нормальності. На свій смак. І за своєю міркою. Уклавши на прокрустове ложе помилкової нормальності.

Маленькі діти за замовчуванням готові прийняти до колективу «особливу дитину». Вони нічого не знають про її особливості. І для них «особлива» Танечка, яка не вміє розмовляти, нічим не гірша за «нормального» Тарасика, який б’ється. Не готові батьки. А отже, через кілька років і їхні діти будуть не готові також. Тому що нікому буде пояснити їм те, що світ не одномірний. І що польові ромашки анітрохи не гірші за садові троянди.

Втім, життя має своєрідне почуття гумору. І важко передбачити, в якій сім'ї наступного разу з'явиться особлива дитина. Цілком можливо, що в родині затятих борців за права дітей звичайних. І своєю появою переверне картину світу якщо не для всього суспільства, то для цієї окремої мами. Тому що від чужої дитини відгородитися можна, а від своєї – ні...

Леся Литвинова, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...