СПУ – смішна партія України. Хто стоїть за Кивою

Максим Кречетовжурналіст, блогер

Сором і злість – ось і все, що відчуваєш, дивлячись на нового «головного соціаліста» Іллю Киву. Не дивно, що оговтавшись від шоку та припинивши нервово сміятися, спостерігачі припустили: відбулося рейдерське захоплення найстарішої української партії. Втім, опинившись на дні української політики, СПУ не випадково зустрілася там із карикатурою на політика, адже не інакше, як патрон пана Киви (міністр внутрішніх справ Арсен Аваков) вирішив прибрати до рук дітище Олександра Мороза. Але навіщо? Давайте розбиратися.

СПУ «народила» чимало політиків, які мали (і мають досі) успіх уже за межами Соцпартії. Ну, по-перше, майже 26 років тому СПУ дала політичний притулок забороненій після спроби держперевороту 1991 року КПУ. Пізніше українські комуністи, користуючись плодами ненависної для них демократії, відбрунькувалися від СПУ, легально оформилися й почали безсоромно «рубати капусту» в парламенті, куди їх невпинно делегували пенсіонери та маргінали, що ностальгували за «совком». Повторна заборона КПУ – мабуть, одне з небагатьох адекватних політичних рішень постмайданної влади.

Пізніше Наталія Вітренко, до якої багаторічний лідер СПУ Олександр Мороз мав романтичні почуття, вирішила почати самостійне плавання, з тріском полишила СПУ й заснувала партію з абсолютно ідіотською назвою – Прогресивна соціалістична партія України. Ну що може бути спільного у соціалізму з прогресом?! Хіба що «прогресивка», яку ПСПУ, кажуть, регулярно отримувала від Віктора Медведчука за правильну поведінку. Той, до речі, й сам очолював партію з не менш дивною назвою – СДПУ (об'єднана). Об'єднана з ким? Ну то Бог (або зовсім не Бог?) із ним, ідеться не про нього. І не про покійну Валентину Семенюк-Самсоненко, яку багато хто поважав майже до трагічного кінця її життя. І не про скандальних міністрів-соціалістів Миколу Рудьковського та Василя Цушка.

Юрій ЛуценкоГенеральний прокурор України
Луценко заявив, що у разі провалу на посаді генпрокурора піде з політичного і громадського життяСказано 15 травня 2016 р.Статус обіцянки: У процесі

Олександр Ткаченко (на прізвисько «Кукурудза») ціною зради Мороза очолив парламент. Це йому належить перл: «я в країні не перша, але й не друга людина». Власне, зраджували Олександра Мороза часто й досить успішно для тих, хто зраджував. Один із найближчих соратників Мороза, його надія і, як вважалося, наступник Юрій Луценко допомагав активно розкручувати «касетний скандал», був співорганізатором акції «Україна без Кучми», обійняв за квотою соціалістів посаду міністра внутрішніх справ уже за президента Ющенка і... переметнувся з класичної лівої партії до відверто правої – «Нашої України», хоча вважався людиною стійких поглядів. Ну це зважаючи, про які погляди йдеться. Якщо про погляди на владу – то так, він стабільно в ній присутній: спочатку у фракції спікера ВР Мороза, потім в уряді Тимошенко, в уряді Януковича, у фаворитах президента Ющенка, а потім раптом у найближчому оточенні Петра Порошенка. Але нинішній генпрокурор Луценко все-таки політичний важковаговик, але ж наша розповідь про те, як СПУ докотилася до Киви...

Регулярно зраджуваний Олександр Мороз так сильно любив спікерське крісло (і, треба сказати, гідно в ньому виглядав), що також вирішив одного разу зрадити так звану «помаранчеву коаліцію» заради крісла голови ВР. Жадібний Віктор Ющенко ну ніяк не хотів подарувати цю посаду співучаснику Помаранчевої революції Олександру Морозу. І даремно, адже той забезпечував «помаранчевим» симпатії помірно лівих, а їх було дуже багато – СПУ на виборах 2006 року набрала майже півтора мільйона голосів (або 5,7%, отримавши цілих 33 депутатських мандата). Зв'язавшись зі вчорашнім ворогом Януковичем Мороз зробив того прем'єром, забезпечивши майбутнє президентство. Але на своїй політичній кар'єрі, як і на перспективах СПУ, Мороз поставив жирний хрест. І тепер цей хрест нести Іллі Киві.

Штат радників міністра внутрішніх справ Арсена Авакова – це суцільне знущання над внутрішніми справами. Але пролобіювати одного з найодіозніших та неадекватних на посаду голови СПУ – це надто відчайдушний крок. Яка його мета? Якщо остаточно нівелювати лівий політичний фланг, то тоді зрозуміло. Але якщо Арсен Борисович і справді вирішив уподібнитися Сергію Льовочкіну і, створивши «свого Капліна», попастися на лівому електоральному полі, то на нього неодмінно чекає розчарування: я просто не уявляю собі виборця СПУ (немолодого, інтелігентного, помірного в поглядах), який віддасть голос за... от не хотілося згадувати Шарикова із «Собачого серця», але його й без мене всі згадали після перегляду феєричного суботнього відеозвернення Іллі Киви після обрання головою СПУ. Як таке могло статися? Думаю, це був останній шанс верхівки партії, яка давно захиріла, заробити хоч щось – з їхньою мотивацією все зрозуміло. Але все-таки: чого домагається Аваков? Так, у СПУ була найрозгалуженіша мережа первинних осередків, а це обов'язкова умова для успіху на виборах. Але чи стануть вони працювати на Киву? Дуже сумніваюся. Аваков сподівається влитися до впливового Соцінтерну? Але СПУ там доти, доки респектабельні європейські лівоцентристи не познайомиться ближче з Кивою. Аваков розкладає яйця в різні кошики: у нього і ультраправий «Національний корпус», і лівоцентристська СПУ? Теоретично розрахунок правильний, але конкретно Кива... Вже краще б Антона Геращенка туди делегував, чесне слово.

Епатаж в українській політиці, на жаль, непогано окупається. Ніхто з виборців Олега Ляшка достеменно не знає, що записано в програмі Радикальної партії, але вічний бунтар із вилами (і нехай навіть підмоченою репутацією) у виборців котирується. До речі, і тут привіт Льовочкіну. Але кого зможе консолідувати під своїми прапорами Кива, розполохавши традиційний електорат СПУ (точніше, його залишки, тому що після союзу Мороза з Януковичем левова частка симпатиків Сан Санича від нього відвернулася назавжди)? Люмпенізованих громадян – дуже ймовірно. Адже хтось же дивився його ефіри на одному з каналів, назву якого навіть неприємно згадувати. Тобто попит є? Або Арсену Борисовичу просто нудно? Політики, яких люблять карикатуристи й гострі на язик жартівники – це нормально для ситої та мирної Європи, але навряд чи для країни, що воює…

***
Редакція «Слово і Діло» може не поділяти точку зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...