Сумна доля українського виборця

Читать на русском
Оксана Бєляковаполітолог, історик

Після мого суботнього виступу на телебаченні друг з часів аспірантури запитав: «Чому у Франції скандал з фіктивним оформленням дружини на роботу є підставою для провалу кандидата на виборах, а у нас, як би політик не осоромився, – все одно голосують і вибирають».

На перший погляд, питання дуже наївне, але насправді воно глибоке. Років 12 тому на одному з ток-шоу я запитала: «Який страшний гріх має скоїти політик в Україні, щоб за нього перестали голосувати?»

Уже всі переконалися, що коли можновладець краде за вказівкою перших осіб держави – це він добре виконує свою роботу. За рахунок розкрадання загальнонародного ресурсу він утримує свою політичну силу і таким чином «служить правому дєлу». Ми жебракуємо, вони – приходять до влади і жирують.

Як історик маю нагадати, що в традиції князівства було ховати князя з жінкою, конем, собакою, коштовностями. Коли він прокинеться в кращому світі, то все має бути під рукою. Наші екс-депутати, яких підозрюють у корупції й отриманні неправомірної вигоди, будуть прокидатися в кращому світі з чинними міністрами. Бо це саме вони в робочий день стирчать під вікнами суду, щоби врятувати багаторічного спонсора політичної сили, яка посадила їх у міністерські крісла.

Мені навіть страшнувато: деякі з міністрів – це однокурсники й ровесники. З жахом думаю: якщо б продовжила політичну кар`єру, то теж по команді керівництва могла би бути «похована» разом із князем.

Але чомусь все це не відлякує українських виборців від голосування за тих, хто втратив свої політичне обличчя – і вже неодноразово.

Дуже цікавим феноменом останнього часу стали електронні декларації. Чиновники високих рангів показали, скільки вони у цієї держави вкрали і як чудово при цьому почуваються. Чиновники першого рангу офіційного продемонстрували, що не довіряють місцевим банкам (фінансовим установам, які працюють в Україні), а тримають гроші в банках із кришками й під матрацами. Водночас продовжуючи залякувати пересічних громадян, що відберуть у них майно і дах над головою, якщо ті не будуть розраховуватися за комуналку. Ну, бо так звані «обслуговуючі компанії» належать олігархам і ті, використовуючи державні механізми виконавчих служб і судів, витрушують з людей останню копійку. Маючи на своїх приватних рахунках коштів більше, ніж уся держава, наші керівники з простягнутою рукою жебракують світом і просять позички міжнародних фінансових інституцій. Бо так вигідніше – позику віддаватимуть прості мешканці держави потім, а отримані зараз гроші можна швиденько розтягнути по кишенях, щоб наступного року показати в деклараціях більш переконливі цифри.

Це вже у наших «нуворишів» просто новий вид спорту: хто більше нацарює і йому за це нічого не буде.

Іноземні партнери страшенно переживають за те, щоб рівень корупції в Україні зменшився. Вони навіть виділяють кошти на створення інституцій, покликаних боротися з корупцією. Наші хлопці й дівчата швиденько кошти освоюють, а потім сідають писати звіти про те, як вони працюють над зниженням рівня корупції в Україні. Так минає певний час, але спонсори вимагають конкретних результатів. І тут починаються дива: виснуть сервери – не можна заповнити декларації. Тече дах у приміщенні поважного антикорупційного органу – в таких умовах просто неможливо перевірити вже ті декларації, що були подані за минулий рік. Ну бо як ще пояснити закордонним партнерам, що це процес заради процесу. І що коли навіть високопосадовців за жахливі суми завданих державі збитків притягають до суду – то суд їх просто відпускає. Навіть не під заставу, що начебто мала б компенсувати деякі збитки, а просто на поруки міністрів, готових за цю особу поручитися, аби лише не втратити крісло.

Кожний із підозрюваних корупціонерів одразу починає повторювати мантру про політичні переслідування. І всі чудово розуміють, що навіть уже не будучи депутатом, людина залишається недоторканою, бо весь час була «спонсором» політичної сили, яка входить до «каоліції», а її розвалити не можна.

Коло замкнулося. Живемо далі. Довіряємо, обираємо, нарікаємо, стогнемо і плачемо, але нічого не змінюємо. Бо це, мабуть, суперечить нашому національному виборчому «мазохізму»!

Оксана Бєлякова, спеціально для «Слова і Діла»

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ YOUTUBE КАНАЛ

та дивіться першими нові відео від «Слово і діло»
Поділитися: