Втеча від ідеології

Читать на русском

Після смолоскипної ходи «Свободи» на честь 105-ї річниці з дня народження Степана Бандери Віталій Кличко поспішив заявити, що дана хода не має жодного відношення до Майдану, і є самостійною акцією свободівців. Раніше на запитання щодо ставлення політика до Бандери, Шухевича та інших націоналістів Кличко відповідав: «Це не мої герої». Подібні заяви лунали від лідера «УДАРу» й раніше, після повалення пам’ятника Леніну. Ще раніше, під час проведення агіткампанії «Вставай, Україно!», Віталій Кличко не відвідував ті акції, які були пов’язані з націоналістичними заходами та гаслами.

Таку позицію найрейтинговішого опозиціонера в передвиборчий рік зрозуміти легко – підтримка націоналістичної ідеології може відштовхнути південно-східний електорат політика та поміркований електорат інших регіонів. Лідера «Свободи» Олега Тягнибока відмежування товариша з опозиційного табору від ідеології його партії, здається, зовсім не хвилює: всі ідеологічні тонкощі, як нам здається, були давно узгоджені між опозиціонерами. Така злагодженість опозиції в ідеологічних питаннях, звичайно ж, радує, однак, наскільки далекоглядною буде подібна стратегія політиків покаже лише час.

В цілому найпотужніші парламентські партії України – Партію регіонів, «Батьківщину» та власне «УДАР Віталія Кличка» - важко кваліфікувати під будь-яку, нехай і центристську, ідеологію. Їх програмні засади зливаються, намагаються захопити якнайбільшу кількість електорату, а тому не представляють собою окремих стратегічних планів розвитку держави. При цьому програмні засади Партії регіонів та «Батьківщини» більш схожі між собою - соціал-демократичні ідеї дещо переважають ліберально-консервативні, а в програмі «УДАРу», навпаки, домінують правоцентристські ідеї. Однак для неозброєного ока ця різниця майже непомітна. Іншими словами, найпопулярніші українські партії прагнуть буди всеохоплюючими, при цьому Партія регіонів та «Батьківщина» продовжують опиратися на електорат за чіткою регіональною ознакою.

Сьогодні в українському парламенті є лише дві партії з чіткою ідеологією – Комуністична партія та партія «Свобода». Проте перша партія використовує ідеологію лише як прикриття і засіб проходження до парламенту на залишках комуністичного електорату, а друга – своїми непослідовними, часом екстравагантними, витівками підриває авторитет націоналістичної ідеології та консервативного поступу загалом. Необхідність отримання підтримки широкого загалу під час передвиборчої кампанії штовхатиме «Свободу» та її лідера до більшої поміркованості та відходу від радикальних дій. Здатність до поміркованості вони продемонстрували ще перед парламентськими виборами.

Здавалось би, в нинішніх умовах велику підтримку отримала б політична сила, що ставила б на меті впровадження політики євроінтеграції, культивування європейських цінностей тощо. Однак і цього трапитись не може, адже більшість українських партії й без того проголошують своєю метою інтеграцію України з ЄС, а тому одного лише гасла євроінтеграції для нової сили буде замало – потрібен мандат довіри.

Повертаючись до Віталія Кличка та його партії відзначимо, що загальнонаціональний потенціал «УДАРу» було помітно ще на парламентських виборах 2012 року, а, отже, відповідним потенціалом володіє і його лідер. Загальнонаціональна інтегруюча сила для України є необхідною, однак невизначеність з важливих суспільних питань, котрі хвилюють державу всі роки її незалежності, а також невизначеність в питаннях економічного розвитку, соціальної стратегії, культурно-національної складової ризикують перетворити цей інтегративний потенціал на чергову популістську мильну бульбашку, яка швидко лопне після виборів і породить чергову хвилю соціальної зневіри.

Широку роз’яснювальну стратегію щодо власної позиції з усіх нагальних в суспільстві проблем і питань потрібно було б розпочати вже давно, а, можливо, не пізно її розпочинати і сьогодні. Однак політтехнологи Кличка на таких ризик у передвиборчий рік не підуть, а тому й будуть зберігати войовничий нейтралітет стосовно усіх спроб визначити їх ідеологічне забарвлення.

Розмитість політичної платформи, відсутність ідеології, невиконання передвиборчих обіцянок, популізм – все це породжує невіру в політику та недовіру до політиків. Зневіра породжує соціальну апатію та депресію, а також радикальні настрої. Якщо центристські партії не стануть більш дієвими, радикалізм серед населення лише посилюватиметься. Разом з тим здорова, змагальність різних концепцій розвитку держави рано чи пізно визначила б найбільш прийнятну з них для широкого суспільного загалу.


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...