Приховані деталі коаліційного дерибану

Ось вже майже 3-й тиждень триває так звана «коаліціада». Після закінчення позачергових парламентських виборів, вже через декілька днів підрахунку голосів були відомі назви усіх партій, які потрапляють до нової Верховної Ради. Нагадаємо, 5% бар’єр подолали 6 політичних сил – Блок Петра Порошенка, «Народний фронт», «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, «Батьківщина», Опозиційний блок.

Суттєвим досягненням переговорного процесу щодо створення парламентської коаліції є те, що вона може стати найбільшим об’єднанням фракцій в історії парламентаризму незалежної України: участь у перемовинах беруть одразу 5 політичних сил, окрім Опозиційного блоку.

Проте найбільшим розчаруванням для українців став вже звичний процес кулуарних домовленостей, який супроводжує коаліціаду. Адже метою проведення позачергових парламентських виборів було оновлення Верховної Ради для подальшого провадження широкого спектру реформ в країні. Суспільство вагітне реформами і з кожним подихом пересічного українця потреба у змінах лише збільшується, наближаючи нас до нової соціальної напруги.

Інструмент втілення цих реформ – новий уряд, більша частина якого формується за пропозиціями учасників коаліції. Сама ж коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді забезпечує нормативну базу діяльності уряду.

Схоже, що політики не надто переймаються браком часу, працюючи не над якістю коаліційної угоди, а над розподілом посад. Звичайно, формат нової коаліції буде аж надто широким, тому домовлятися є про що.

Втім, про неґрунтовний формат таких перемовин свідчать подробиці проектів коаліційних угод, які таки стали доступними для громадськості. Треба визнати, що сама по собі коаліційна угода – це не нормативний документ в класичному розумінні. Це політичні домовленості, яких планують дотримуватися учасники угоди, аби досягти спільної мети. Єдина законодавча згадка про принципи формування коаліції у парламенті міститься у пункті 3-му ст. 61 Закону України «Про регламент Верховної Ради»: «у коаліційній угоді фіксуються узгоджені політичні позиції, що стали основою формування цієї коаліції, а також порядок вирішення внутрішньо-організаційних питань діяльності коаліції». Ті умови, в яких наразі перебуває Україна, мали б гарантувати коаліційній угоді надзвичайно міцний фундамент, адже кожна депутатська фракція-учасник коаліції зараз має можливість за допомогою реальних дій справді стати корисною для своїх виборців.

Робочий варіант коаліційної угоди, оприлюднений на сайті пропрезидентської політичної сили БПП, складається із 17 розділів, в яких коротко описані ті напрямки реформ, над якими планують працювати нардепи. Ми вже писали про те, що ці стратегічні дороговкази не є конкретним планом дій із фіксованими часовими межами і з переліком необхідних законопроектів для реалізації тої чи іншої реформи.

Проте в коаліційній угоді поки що відсутні й інші механізми, які мали б забезпечити саме інституційну діяльність цього політичного об’єднання, тобто регламент коаліції. Аби бодай частково гарантувати виборцям спільне розуміння усіма учасниками коаліції єдиної мети, угоді не вистачає деяких важливих елементів, які є у будь-якій документації із планування і реалізації проектів. Коаліційній угоді не вистачає своєрідного бізнес-плану, основними елементами якого є:

  1. Управління та прийняття рішень коаліцією. Так, зафіксовано, що керівними органами об’єднання фракцій будуть збори та рада коаліції. До складу ради коаліції входитимуть по три представники фракцій-учасниць, один з яких має бути головою депутатської фракції. Рішення рада коаліції прийматиме ¾ голосів. Суттєвою вадою такого керування є те, що депутатам-мажоритарникам, які планують увійти до складу коаліції, згідно умов документу потрібно буде спочатку увійти до складу однієї із фракцій. Крім того, такі нардепи не матимуть свого представника у раді коаліції. Схоже на те, що питання спільного управління в коаліції стане ще одним індикатором готовності її учасників до справжньої роботи над реформуванням країни.

  2. Критерії оцінки та строки реалізації реформ. У кожної із прописаних в коаліційній угоді реформи мають бути чіткі строки виконання, а також прописано – як саме зміниться життя українців після вступу в дію того чи іншого закону (тобто, чи відповідатимуть законодавчі ініціативи реальним позитивним змінам в житті людей – це і буде основним критерієм якості реформи).

  3. Відповідальність за реформи. За кожним із напрямків реформування країни має бути перелік тих нардепів, які відповідатимуть за їхнє втілення на законодавчому рівні. Також має бути прописаний механізм усунення відповідальних у разі негативних наслідків або неефективності реалізації окремо взятого напрямку. Навіть у найдемократичніших країнах вся фракція або окремо взятий комітет не можуть відповідати за той чи інший напрямок реформ в парламенті. Цим займаються конкретні народні депутати, які розробляють необхідні законопроекти, втілюючи краще, з їх точки зору, бачення змін в тій чи іншій галузі, сфері життя. З іншого боку – ми отримаємо можливість контролювати обіцянки політиків та зможемо оцінити ефективність того чи іншого кроку конкретного народного депутата.

  4. Межі відповідальності кожного із нардепів-учасників коаліції. Аби на різних етапах діяльності коаліційної угоди у окремих нардепів не виникало спокуси вдатися до політичних спекуляцій, учасники коаліційної угоди мають затвердити умовний кодекс поведінки народних обранців у рамках діяльності коаліції. Тобто, потрібно відповісти на запитання, чи не суперечитиме логіці реформ ті чи інші окремі законодавчі ініціативи нардепів? Чи матиме можливість кожен народний депутат вносити на розгляд ВР законопроекти, які суперечать рішенню фракції і т.д.?

Кожен із цих пунктів має бути в тій чи іншій формі чітко виписаний у регламенті діяльності новоствореної коаліції. Інакше ми отримаємо не чіткий план реформ, а броунівський рух безладних ініціатив на тлі періодичної «гризні» за посади.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...