Події останніх двох днів довели, що в Україні поширюється тенденція до використання «військової» теми в акціях протесту. Так, вчора на площу Свободи у Харкові вийшли близько 50 строковиків, які вимагали від влади демобілізації.
У Києві події розвивалися ще більш драматичніше – пікетувати Адміністрацію Президента прийшли більше сотні військовослужбовців строкової служби Національної гвардії. Багато хто із киян, пересічних громадян, які спостерігали за цим пікетом біля будівлі АП, засуджували такі дії демонстрантів. Кульмінацією пікету став візит до спецпризначенців-строковиків поранених бійців із зони бойових дій на Донбасі, які зараз лікуються в Києві. Солдати ладні були із кулаками доводити протестувальникам, що в ситуації фактичної війни із Росією, їхні дії є не правильними. Багато хто запитував у строковиків про те, чому вони не пікетували АП під час президентства Віктора Януковича, адже і тоді було достатньо приводів бути незадоволеними діями влади.
Пікантності ситуації додало й те, що спецпризначенці дісталися центру столиці організовано, а під кінець пікету хтось із добродіїв централізовано роздав їм воду та цигарки. Як саме і хто допоміг їм із організацією пікету – має з’ясувати Генпрокуратура. Адже такі дії строковиків не передбачені жодними статутними правами чи обов’язками. До слова, Генпрокурор Віталій Ярема висловив думку, що бунт строковиків Нацгвардії таки мав спланований характер.
Тобто, маємо ситуацію, коли підґрунтя таких бунтів має все-таки політичне походження, а не соціальне. Як приклад, приведемо інший конкретний випадок в новітній історії України. Йдеться про масові акції протестів «чорнобильців» та «афганців» у листопаді 2011 року із приводу скасування Верховною Радою певних категорій пільг. Маємо усі ознаки справжнього соціального бунту: організована верства населення, невдоволення від конкретних економічних (що дуже важливо!) наслідків дій влади для цих категорій населення, неможливість донесення своїх позицій цивілізованими методами, відсутність діалогу між владою і суспільством.
Таким чином, соціальний бунт, під який вчора намагалися закомуфлювати пікет строковиків-спецпризначенців, має зовсім інший підтекст і в ньому майже відсутня така політична складова, як боротьба за владу.
Поки що про масштабні загрози для державності – не йдеться. Наразі маємо ситуацію використання теми війни та її учасників у політичних розбірках. Дані події відбуваються на тлі зростаючої, поки що штучної радикалізації різноманітних напіввійськових, спортивних, фанатських рухів, що однозначно будуть використано з метою досягнення певних політичних дивідендів. Події Революції Гідності довели, що віднині будь-яка влада повинна прислухатися до вимог вуличного протесту. Слід зазначити – для цього в учасники акції мають дійсно мати серйозні причини для донесення своїх вимог саме у такий спосіб. Адже вуличний протест – це аргумент останньої надії, коли усі можливі способи донесення вимог не були почуті.
Коли вчора у хлопців-строковиків журналісти запитували, чи повідомляли вони про вимогу демобілізації своїм командирам, ті відповідали – мовляв, навіщо старшим офіцерам вислуховувати звичайних рядових. Тобто, вчора ми були свідками того, як порушується сама схема ескалації будь-якого конфлікту: адже спочатку одна сторона конфлікту використовує усі можливі шляхи, аби донести свої вимоги, і вже тільки після цього починає діяти у більш радикальний спосіб.
Слід зазначити, що поки дії нинішньої влади підтримує значна частина громадян (підтвердження чого ми, скоріше за все, побачимо на парламентських виборах), доти сплановані політичні протести не матимуть серйозних наслідків. Однак, як тільки отримаємо нестримну ситуацію в якійсь із сфер економіки, що зачіпатиме інтереси певної організованої верстви населення, тоді з’явиться реальне підґрунтя для соціальних бунтів. Цікаво лише, чи вдасться якісь із політичних сил очолити чи здобути для себе дивіденди під час таких акцій протесту. Принаймні, у нинішньої команди Президента поки що є всі важелі і ресурси, аби не допустити такого розвитку подій.
В цьому питанні і полягає найбільша небезпека. Адже залишається лише гадати, до чого може призвести прихід військових та командирів добровольчих підрозділів у велику політику. Зараз вони масовано представлені у виборчих списках майже у кожній політичній партії. Адже саме у цих людей будуть усі можливості очолити справжній соціальний бунт військових, який може завершитися саме військовим переворотом.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»