Наприкінці цього тижня Україна відзначатиме День Конституції – одну з ключових дат для української державності та державних інституцій. Основний Закон, ухвалений 28 червня 1996 року, давно перестав бути лише юридичним текстом. За ці три десятиліття він пройшов через політичні кризи, кілька хвиль змін, дві революції, спроби перерозподілу влади та повномасштабну війну.
Саме тому 30-річчя Конституції – це привід не лише для ювілейної ретроспективи. Це момент, коли варто чесно говорити про майбутню архітектуру влади: як після війни має працювати президентська вертикаль, парламентський контроль, уряд, судова система, місцеве самоврядування і Конституційний Суд.
Важливо одразу зафіксувати базову річ: під час воєнного стану Конституцію змінювати не можна. Але це не означає, що дискусію треба відкласти «на потім». Навпаки – саме зараз потрібно готувати рамку відповідальної післявоєнної розмови. Бо війна вже показала, де українська модель влади виявилася стійкою, а де – потребуватиме уточнення, балансу і нових гарантій підзвітності.
Конституція як історія боротьби за баланс влади
Історія української Конституції після 1996 року – це значною мірою історія боротьби за баланс між президентом, парламентом, урядом і судами. Найгостріші зміни майже завжди стосувалися саме цього вузла: хто реально керує виконавчою владою, хто ухвалює ключові політичні рішення і хто несе за них відповідальність.
Реформа 2004 року перерозподілила повноваження на користь парламентсько-урядової моделі. У 2010 році Конституційний Суд скасував ці зміни через процедурні порушення, фактично повернувши сильніші президентські повноваження. У 2014 році Верховна Рада відновила ключові положення редакції 2004 року. Пізніше, у 2016 році, були внесені масштабні зміни до розділів про правосуддя і Конституційний Суд, а у 2019 році в Основному Законі закріпили стратегічний курс України на членство в ЄС і НАТО.
Тобто конституційна історія України – це не набір технічних правок. Це постійна спроба знайти робочу модель держави, у якій президент має достатньо повноважень для стратегічного лідерства, парламент – реальні інструменти контролю, уряд – статус відповідального виконавчого центру, а суди – здатність стримувати владу в межах права.
Головний конфлікт при цьому нікуди не зник. Конституція визначає Президента главою держави і гарантом суверенітету, територіальної цілісності та прав і свобод. Водночас Кабінет Міністрів є вищим органом у системі виконавчої влади. Саме в цій конструкції закладене давнє українське напруження: де завершується політичне лідерство президента і де починається відповідальність уряду.
Коли ці ролі розмиті, держава працює не як система стримувань і противаг, а як простір постійного суперництва між інститутами. У мирний час це створювало політичні кризи. Під час війни – стало питанням ефективності, швидкості рішень і довіри до держави.
Що війна показала про українські інституції
Повномасштабна війна стала найжорсткішим тестом для української конституційної моделі. Вона природно посилила роль президента як центру безпекових і стратегічних рішень. Саме Президент ухвалює рішення про мобілізацію та введення воєнного стану, а в умовах великої війни саме навколо цієї посади концентрується значна частина політичної відповідальності.
Але не менш важливо інше: війна не ліквідувала парламентську логіку української держави. Верховна Рада затверджує відповідні укази президента, має зібратися у дводенний строк без скликання, а її повноваження під час воєнного стану не завершуються автоматично разом із календарним строком каденції. Це означає, що Конституція передбачає не демонтаж поділу влади, а інституційну безперервність навіть у надзвичайних умовах.
Водночас війна показала, що для післявоєнної держави простої формули «сильний президент» буде замало. Централізація рішень у період загрози може бути функціонально виправданою. Але після завершення воєнного стану країні доведеться повернутися до питання меж президентської влади: які повноваження є необхідними в умовах безпеки, а які можуть перетворитися на дублювання функцій уряду.
Не менш важливо переосмислити роль парламенту. Якщо Україна хоче після війни мати не лише сильну, а й підзвітну державу, Верховна Рада має бути реальним центром контролю. Конституція вже дає для цього інструменти: резолюцію недовіри уряду, бюджетний контроль через Рахункову палату, парламентський контроль за правами людини, тимчасові слідчі комісії.
Питання в тому, чи достатньо цих механізмів для післявоєнного періоду. Адже на порядку денному будуть оборонні витрати, великі кошти на відновлення, інфраструктурні проєкти, міжнародна допомога, соціальна адаптація ветеранів, повернення громадян з-за кордону і складні рішення щодо економічної модернізації. Без сильного парламентського контролю навіть правильні рішення можуть втрачати суспільну довіру.
Окремий висновок війни – роль громад. Повномасштабне вторгнення показало, що місцеве самоврядування є не просто адміністративною ланкою, а частиною стійкості держави. Громади забезпечували евакуацію, гуманітарну підтримку, базові послуги, комунікацію з людьми і здатність держави залишатися присутньою навіть у кризових умовах. Тому після війни дискусія про децентралізацію неминуче повернеться, але вже з урахуванням нового досвіду.
Які зміни будуть потрібні після війни
Після завершення воєнного стану Україна, найімовірніше, постане перед кількома великими конституційними питаннями.
Перше – статус президента у воєнний і післявоєнний періоди. В умовах війни централізація рішень була зрозумілою. Але після війни потрібно буде точніше розмежувати надзвичайні та звичайні повноваження, аби безпекове лідерство не перетворилося на постійну «подвійну виконавчу владу».
Друге питання – уряд. Конституція прямо визначає Кабмін як вищий орган у системі виконавчої влади. Але на практиці українська політична модель часто розмивала відповідальність уряду між президентським центром, парламентською більшістю і самим Кабміном. Після війни саме уряд має стати реальним центром управління відбудовою, соціальною політикою, економічною модернізацією та імплементацією європейських правил.
Третій блок – парламентський контроль. У післявоєнній Україні Верховна Рада має не просто ухвалювати закони, а системно контролювати виконавчу владу. Це особливо важливо в питаннях бюджету, оборонних закупівель, міжнародної допомоги, відбудови, кадрової політики та дотримання прав людини. Держава після війни не може бути лише швидкою. Вона має бути ще й підзвітною.
Четверта тема – децентралізація. Конституція гарантує місцеве самоврядування, але водночас зберігає конструкцію місцевих державних адміністрацій. Тому після війни повернеться питання завершення конституційної частини децентралізації: яким має бути державний нагляд на місцях, чи потрібна модель префектів, як поєднати сильне самоврядування з єдиною політикою безпеки, відновлення і розвитку.
П’ятий блок – судова влада і Конституційний Суд. Реформа 2016 року суттєво змінила конституційні засади правосуддя, але питання незалежності судів, якості добору суддів, довіри до Конституційного Суду і здатності системи стримувати владу залишаються відкритими. Після війни це буде не лише внутрішнє питання якості держави, а й ключовий елемент європейської інтеграції.
Окремо постане питання прав людей, для яких війна змінила сам досвід громадянства. Йдеться про ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, людей з інвалідністю внаслідок війни, родини загиблих, а також мільйони громадян України, які тривалий час перебували за кордоном. Конституція вже гарантує соціальний захист, участь громадян в управлінні державними справами і піклування держави про українців за межами країни. Але після війни ці гарантії потребуватимуть дуже конкретного змісту: доступу до послуг, політичного представництва, реінтеграції та участі в ухваленні рішень.
І нарешті, післявоєнна конституційна дискусія неминуче буде пов’язана з Європейським Союзом. Україна вже закріпила в Конституції незворотність європейського курсу. Але реальний рух до членства може поставити значно складніші питання: як у Конституції буде визначено співвідношення українського права і права ЄС, чи потребуватиме Основний Закон положень про передачу частини суверенних повноважень інституціям Союзу, якою буде роль Верховної Ради в імплементації актів ЄС, як зміняться повноваження уряду, Національного банку і Конституційного Суду.
Це не означає, що Конституцію треба «переписати під Брюссель». Але це означає, що майбутнє членство в ЄС вимагатиме від України дуже чіткої правової рамки. І ця рамка має поєднати внутрішню стійкість держави з її входженням до європейського політичного та правового простору.
Саме тому головне завдання післявоєнної конституційної дискусії полягає не в тому, щоб переписати все заново. Україні не потрібна чергова ситуативна перероздача повноважень. Їй потрібна така модель, яка зробить державу відповідальною, підзвітною, правовою і стійкою – у мирі, після війни і в майбутньому членстві в Європейському Союзі.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.