Сучасний стан українського політикуму в умовах 2026 року можна охарактеризувати як стан вимушеної консервації, де за зовнішньою статичністю приховані тектонічні зсуви суспільних очікувань. Політичний процес під час тривалої війни наразі виглядає «більш мертвим, аніж живим» у класичному розумінні конкурентної демократії: відсутність виборів, обмеження публічної активності та домінування єдиного інформаційного порядку денного створили ілюзію монолітності.
Проте українці, попри інституційну паузу, активно формують власні вподобання, які суттєво відрізняються від довоєнного ландшафту. Цей прихований запит на нову якість управління є результатом усвідомлення того, що стара партійна система не здатна повноцінно відобразити досвід та цінності, здобуті нацією у боротьбі за виживання. Ключовим вектором цього процесу стає запит на нових лідерів, серед яких безумовний пріоритет мають військові постаті, що сприймаються як гаранти ефективності та прямолінійності.
Центральним елементом суспільних прагнень є комплексна вимога справедливості, яка трансформувалася з абстрактного гасла у цілком конкретний перелік претензій до державної машини. Вона розгалужується на два магістральні напрями: безкомпромісну боротьбу з корупцією, яка в умовах обмежених ресурсів сприймається як акт мародерства, та соціальну справедливість, що включає вимоги щодо гідних заробітних плат, пенсій та адресних соціальних виплат. Згідно з останніми даними, саме корупція (29%) та низький рівень доходів (26%) очолюють рейтинг найбільш гострих проблем України у 2026 році, що свідчить про глибоке невдоволення розподілом суспільного блага. Суспільство очікує від нових сил не просто обіцянок, а впровадження механізмів, де внесок громадянина у захист держави прямо пропорційний рівню його соціальної захищеності та поваги з боку інституцій.
Паралельно з потужним запитом на «сильну державу» та соціальні гарантії, у структурі електоральних настроїв простежується слабкий, але надзвичайно суттєвий попит на ліберальний розвиток та захист прав підприємців. Цей сегмент репрезентує інтереси малого та середнього бізнесу, який став логістичним та фінансовим фундаментом оборони. Попит на політичні команди, здатні забезпечити лібералізацію економіки, зменшення державного втручання та дерегуляцію, стає дедалі відчутнішим на тлі структурної перебудови господарства. Підприємці, які працюють у складних воєнних умовах, формують запит на «дивіденди миру» у вигляді сприятливого інвестиційного клімату та правової безпеки, що робить нішу ліберального патріотизму однією з найбільш перспективних для нових політичних проєктів.
Таким чином, українське політичне поле перебуває у стані очікування великого перезавантаження. Традиційні гравці змушені конкурувати не між собою, а з образом «ідеального лідера», народженого війною. Цей лідер має поєднувати в собі компетентність військового стратега, безкомпромісність антикорупціонера та далекоглядність економічного реформатора. Відсутність легальних механізмів оновлення влади через виборчі процедури лише посилює внутрішню напругу, перетворюючи кожне соціологічне опитування на поле битви за майбутню конфігурацію парламенту та уряду. Запит на нові сили є безумовним фактом, і його ігнорування може призвести до розриву між пасіонарною частиною суспільства та державною надбудовою у повоєнний час.
Ландшафт політичних симпатій та конфігурація довіри
Аналіз актуального політичного поля України станом на 2026 рік вимагає глибокого занурення у динаміку довіри до публічних осіб, оскільки традиційні партійні рейтинги в умовах відсутності виборчих процесів мають обмежену валідність. Соціологічні дослідження початку 2026 року демонструють чітку ієрархію лідерів думок, де перші позиції міцно утримують представники сектору безпеки та оборони, що є закономірним наслідком триваючого конфлікту.
Валерій Залужний продовжує залишатися найбільш авторитетною постаттю в українському суспільстві. Його статус як «народного генерала» та нинішнього дипломата забезпечує йому рівень довіри у межах 63-76%. Висока довіра до Залужного базується не на партійній діяльності, а на його ролі архітектора українського спротиву, що робить його потенційний політичний проєкт найбільш очікуваним серед «поміркованого патріотичного крила». Сам Залужний, у виступах на міжнародних майданчиках, зокрема у Chatham House, наголошує на відповідальності та технологічності як ключових факторах майбутнього, свідомо дистанціюючись від прямих політичних заяв, що лише підігріває інтерес до його персони.
Наступною важливою фігурою є Кирило Буданов, чий рівень довіри коливається від 55% до 72%. Його медійний образ «найбільш поінформованої особи» та успіхи ГУР МО формують запит на радикальнішу, але високоефективну політику. Буданов сприймається як лідер, здатний на нестандартні рішення, що приваблює частину електорату, орієнтовану на швидкі та рішучі дії. Разом із Андрієм Білецьким, чия активність у розбудові бойових підрозділів (3 ОШБр) створює міцний ідеологічний фундамент, ці постаті формують полюс «військової альтернативи».
Дані соціології свідчать про те, що Володимир Зеленський зберігає значну легітимність та довіру (49-61%), проте його баланс довіри-недовіри став менш стабільним порівняно з першими роками вторгнення. Це створює передумови для появи нових центрів тяжіння навіть усередині провладної команди, де часто згадується можливість створення «Блоку Зеленського» як оновленого бренду під майбутні вибори.
Опозиційний сегмент та парламентські амбіції
Парламентська опозиція у 2026 році представлена декількома яскравими постатями, які вже зараз закладають фундамент для власних політичних сил.
Після скандальної історії з відставкою з посади голови Верхвоної Ради України, Дмитро Разумков пішов в опозицію до діючої влади та згодом очолив міжфракційне депутатське об'єднання, до якого входять близько 20 народних депутатів. Це дає йому майданчик для гуртування команди та можливість вести власну законодавчу лінію та готувати кадровий резерв для майбутніх виборів. Разумков продовжує формувати образ «зваженого державника», апелюючи до правових процедур та конституційності, а очолюване ним об'єднання у Верховній Раді залишається майданчиком для депутатів, незгодних з курсом монобільшості, але не готових до радикальної конфронтації.
Опозиційний нардеп Олексій Гончаренко («Європейська Солідарність») демонструє унікальну модель поєднання парламентської роботи з розбудовою масштабної мережі «Гончаренко Центрів». Понад 35 осередків по всій країні забезпечують йому безпосередній контакт із виборцями через освітні та волонтерські ініціативи, що дозволяє утримувати високий рівень впізнаваності незалежно від доступу до центральних медіаканалів.
Ще один яскравий опозиційний народний депутат Ярослав Железняк (фракція «Голос»), у свою чергу, став голосом опозиційного лібералізму, зосередившись на питаннях податкової політики, боротьби з корупцією у митній та фіскальній сферах. Його діяльність знаходить відгук у підприємницьких спільнотах, які шукають політичного захисту від тиску державних органів.
Спільне у всіх цих політиків - розвиток власних медійних каналів та майданчиків, деякі з них (як-от у Олексія Гончаренка) мають вже багатомільйонні аудиторії та здатні поконкурувати із будь-яким умовним телеканалом чи медіа.
Регіональний тренд: більше довіри до місцевих?
Особливістю політичного ландшафту 2026 року є висока довіра до місцевих лідерів. Віталій Кім та Ігор Терехов очолюють рейтинги регіональної довіри, випереджаючи багатьох політиків національного рівня. Це свідчить про запит на «мерів-господарників», які змогли забезпечити життєдіяльність прифронтових громад. Мери тилових міст - Андрій Садовий, Руслан Марцінків та Борис Філатов - залишаються потужними фігурами, кожен з яких здатен стати рушійною силою для формування регіонального політичного проєкту.
В свою чергу ще один важковаговик української політики - Віталій Кличко - залишається найпопулярнішим кандидатом у Києві: у лютневому опитуванні Active Group 30,3 % киян готові були б голосувати за нього як за мера, а його партія «Удар» набирала 14% у гіпотетичних виборах до міської ради, випереджаючи «Європейську солідарність». При цьому на національному рівні «Удар» має лише близько 1% підтримки, тому перспективи Кличка поза столицею обмежені. Центральній владі не вдалося «каналізувати» його імідж: під час енергетичної кризи восени - взимку 2025/26 року президент Володимир Зеленський публічно критикував київську адміністрацію за хаос із відключеннями, порівнюючи Київ із «кращими» прикладами, а Кличко відповідав, що все підконтрольні столиці структури призначені Банковою і що уніфікована система децентралізованої генерації повинна створюватись разом. Він наголошував, що у столиці щодня ремонтують пошкоджені будинки та розгорнули сотні пунктів обігріву, але критикувавши владу за те, що через відсутність координації місто зазнає найбільших втрат. Через ці конфлікти політологи говорять про поглиблення дистанції між мером і центральною владою, що зменшує шанси на конструктивну співпрацю у випадку загальнонаціональних виборів.
Мер Львова Андрій Садовий зберігає стабільну підтримку у своєму місті і вважається ефективним управлінцем, але на загальнонаціональній арені залишається регіональним політиком. Раніше очолювана ним партія «Об’єднання «Самопоміч» після успіхів 2014 року поступово втратила електорат, і за даними Київського міжнародного інституту соціології у 2020 році підтримка «Самопомочі» по країні становила лише 1,3%, а найсильніші позиції партії залишались у західних і центральних областях. Садовий заявляє, що зосереджується на управлінні Львовом та розвитку інфраструктури; за межами міста його впізнаваність велика, але ресурс для створення всеукраїнського проекту невеликий. Це робить його політичні перспективи у масштабі держави менш прогнозованими, хоча його міський рейтинг стабільно високий.
Час від часу з’являються чутки про можливу коаліцію двох мерів: ще у 2020 році Кличко підтверджував, що обговорював із Садовим та мером Дніпра Борисом Філатовим створення спільної політичної сили для захисту інтересів місцевого самоврядування. За кулуарною інформацією, й у 2025–2026 роках не виключають можливості співпраці на майбутніх місцевих виборах. Теоретично таке об’єднання могло б об’єднати столичний бренд «Удару» та львівський – «Самопомочі», однак обидві партії залишаються регіональними за впливом і мають низькі загальноукраїнські рейтинги. Тому навіть разом вони навряд чи стануть альтернативою великим національним силам, хоча на місцевому рівні можуть підсилити свої позиції.
Специфічним випадком у цьому контексті є колишній мер Одеси Геннадій Труханов. Його боротьба за повернення українського паспорта та заперечення російського громадянства є спробою зберегти політичну суб'єктність в Одесі і регіоні - він заходив до місцевої ради на чолі із власною політичною силою. Нині ж Труханов апелює до Президента як гаранта Конституції, надаючи документи, що мають підтвердити його право на українське громадянство через міжнародні правові механізми. Ситуація з Трухановим - ще один кейс про складність очищення місцевих еліт та стійкість регіональних кланів навіть в умовах воєнного стану.
Електоральна база та інституційні платформи нових сил
Формування нових політичних суб'єктів у 2026 році відбувається не через класичні партійні з'їзди, а через створення паралельних інфраструктур – медійних, волонтерських та логістичних. Основна електоральна база цих сил складається з груп, чиї інтереси наразі недостатньо представлені у владних кабінетах.
Найбільш потужною, але політично не інституціоналізованою групою є військові та ветерани. Їхня електоральна вага базується на безумовній довірі суспільства до ЗСУ. Проте, як зазначають аналітики, пасіонарна частина суспільства, яка зараз воює, поки що не має єдиного політичного знаменника. Державна ветеранська політика у 2026 році намагається відповісти на цей виклик через збільшення бюджетного фінансування: 18,9 млрд грн передбачено на житло, реабілітацію та підтримку ветеранів. Попри ці заходи, існує ризик, що ветеранський рух залишиться емоційним запитом, не перетворившись на політичну програму. Проєкти «партій військових» наразі існують лише у формі обговорень, проте їхній потенціал здатен кардинально змінити склад наступного парламенту.
Волонтерський рух у 2026 році перетворився з емоційної реакції на системну інфраструктуру. Такі лідери як Сергій Притула, спираючись на величезні ресурси та рівень довіри, де-факто володіють готовими політичними штабами у вигляді благодійних фондів. Волонтерство стало соціальним ліфтом, який виводить у публічну площину нових лідерів, здатних вирішувати складні логістичні та управлінські завдання. Їхня електоральна база – це активні громадяни, середній клас та молодь, які прагнуть прозорості та ефективності.
Цінності війни проти партійних брендів: аналіз ризиків повоєнного транзиту
Завершення активної фази війни та перехід до політичного процесу поставить Україну перед викликом інституціоналізації нових цінностей. Як зазначалося у матеріалах провідних аналітичних видань, існує реальна небезпека, що запит на оновлення буде поглинутий старими механізмами «партійних проєктів під бренди».
Головна проблема майбутнього політичного циклу полягає в тому, що найбільш активна та пасіонарна частина суспільства наразі розпорошена між фронтом, волонтерськими штабами та закордоном. Військові повертаються додому зміненими, з гострим відчуттям несправедливості та нетерпимістю до політичних інтриг. Проте наразі не з'явилося єдиної політичної сили, яка могла б стати спільним знаменником для цих людей. Цінності, народжені війною – стійкість, взаємодія, гідність – потребують не просто емоційного вираження, а перетворення на політичні програми. Без цього Україна ризикує отримати чергову ілюзію вибору, де нові обличчя будуть лише ширмою для старих інтересів.
На горизонті 2026 року ми бачимо спроби адаптації старих гравців до нових реалій. «Європейська солідарність», «Батьківщина» та президентська команда (ймовірно, як умовний «Блок Зеленського») намагатимуться втримати свої позиції. Основна стратегія влади полягатиме у використанні брендів популярних військових лідерів для легітимізації власних списків. Кейс Валерія Залужного є найбільш показовим: його ім'я сприймається як символ «поміркованого патріотизму», і боротьба за його політичну афіліацію буде ключовою інтригою перед виборами.
З іншого боку, з'являються радикальніші сили на кшталт проєктів Буданова чи Білецького, які апелюватимуть до найбільш рішучої частини ветеранів. Це зробить політичне поле дуже насиченим, але чи відобразить воно весь спектр суспільних запитів? Ризик полягає у тому, що замість ідеологічної дискусії суспільство отримає змагання воєнних харизм, що може призвести до подальшої поляризації.
Проблема «швидких виборів»
Важливим дестабілізуючим чинником є сценарій «дуже швидких виборів». Обговорення варіантів проведення президентських виборів за 1–2 місяці, а парламентських – за 4–5 місяців після скасування воєнного стану, створює критичний дефіцит часу для нових сил. В таких умовах нові партії просто не встигнуть провести повноцінну організаційну роботу, реєстрацію осередків та кампанію з впізнаваності програм, а не лише лідерів.
Історичний досвід України показує, що спроби створити ідеологічні нові партії («ДемАльянс», «Сила людей») часто закінчувалися поразкою через брак ресурсів та часу. Успішними винятками були лише проєкти, які спиралися на миттєвий запит на «нові обличчя» (як «Голос» у 2019-му) або на чітку ідеологічну нішу (як «Свобода» у 2012-му).
Політичне життя в Україні під час війни не зникло, воно перейшло у фазу накопичення енергії. Запит на оновлення еліт є величезним і базується на вимозі справедливості та ефективності. Проте для того, щоб цей запит призвів до якісних змін, необхідно виконати кілька умов:
інституціоналізація цінностей: нові лідери повинні запропонувати не просто власні біографії, а чіткі програми розвитку, де ветеранська політика, боротьба з корупцією та економічний лібералізм будуть збалансовані.
час для демократії: суспільство має отримати достатньо часу для усвідомленого вибору, щоб уникнути пастки «швидких виборів», які вигідні лише існуючим гравцям.
подолання «ефекту брендів»: виборча система має сприяти конкуренції ідей, а не лише медійних образів, що вимагатиме перегляду виборчого законодавства та доступу до медіа. Лише за умови перетворення емоцій війни на політичні інституції парламент та місцеве самоврядування зможуть відобразити справжню волю суспільства. Це дозволить уникнути небезпечних сценаріїв узурпації або повернення до деструктивних практик минулого, забезпечивши Україні сталий демократичний розвиток у післявоєнний період.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.