До умовного екватору президентського терміну Володимиру Зеленському ще далеко, а відчуття «ґрунту» під ногами у провладної команди дедалі менше. Головна причина – у відсутності системного підходу в управлінні державою та у дедалі стрімкішому падінні рейтингів.
Насправді втрата частини електорату – це цілком нормальна історія після виборів президента в Україні. В усі роки існування незалежної України, обрання очільника держави перетворювалося або на боротьбу світоглядів, або на пошук месії, або і обидва сценарії разом.
Володимир Зеленський – феномен не лише в українській політичній реальності, але й у загальносвітовій. Проте час минає, усі можливі «кредити довіри» вичерпано, і потрібно зрозуміти, що відбуватиметься далі у нинішній системі влади. А точніше кажучи – у процесі її нового формування.
Одне з найцікавіших питань, які ставлять собі й оточуючим вітчизняні політологи, - чи піде Володимир Зеленський на другий термін, хто може бути його візаві, хто складе конкуренцію? Дехто навіть ставить питання більш гостріше – чи зможе Зеленський та його команда очолювати державу всю 5-річну президентську каденцію? Так чи інакше, а відповіді на ці запитання з кожним наступним місяцем актуалізуються із новою силою.
Привид «слабкого» президента
Втрата рейтингів і довіри виборців – питання технологічне, цього не зміг уникнути жоден із українських президентів. Володимир Зеленський – не виключення. Слід визнати й наступне – серед усіх його попередників, у чинного президента рейтинги після 1,5 років керування падають не так стрімко.
Проте основна вада нинішньої провладної команди, наслідки якої будуть відчутними вже після поточних місцевих виборів, - втрата єдиного центру прийняття рішень. На відміну від свого попередника, Зеленський, маючи навіть монобільшість у Верховній раді, не став укріплювати свої інституційні спроможності. «Сильний президент» - це більше про часи Петра Порошенка (через обставини, в яких опинилася країна), Леоніда Кучми та Віктора Януковича (завдячуючи домовленостям тодішніх еліт та владній конфігурації управлінської команди).
Зараз у Зеленського залишилося лише дві реальні спроби «скоригувати» свій рейтинг, або, принаймні, пригальмувати його падіння. Перша спроба – відставка та чергова зміна Кабміну. Друга – розпуск Верховної ради. Інших ресурсів на політичному горизонті чинного глави держави для утримання свого впливу на поточну ситуацію в державі – поки що не видно.
Поруч – нікого
Проте навіть за таких сценаріїв мусимо визнати – Володимир Зеленський ризикує залишитися без власної політичної команди вже на екваторі свого президентського терміну. Принаймні, така загроза існує, і тоді акцент політичної гри зміститься в бік парламенту, або й навіть вулиці.
Ще одна слабка сторона президента – поруч з ним немає саме політичної команди соратників. Так, більшість з народних депутатів та нинішніх чиновників – так чи інакше мають стосунок до попередньої діяльності Зеленського, проте, отримавши владу, дуже швидко зрозуміли, наскільки різноманітною та некерованою є команда «Слуги народу».
Як і в будь-якому великому колективі, тут є різні групи – деякі більш впливові, інші менше. Хтось орієнтується на власні політичні перспективи, хтось – на групи інтересів людей, які отримали вплив у парламенті завдяки рейтингу президента, ще частина – орієнтується на самого главу держави.
Питання в тому, що прийде час, коли Зеленському потрібно буде опертися на власне політичне «ядро», яке поки що має лише дуже приблизні обриси. Хто займеться таким партійним будівництвом для свого шефа в Офісі президента – достеменно невідомо. У Леоніда Кучми такою «довіреною особою» на другому президентському терміні став очільник Адміністрації президента Віктор Медведчук, у Віктора Ющенка – очільник тоді ще Секретаріату президента Віктор Балога, у Віктора Януковича – опорою стала його «сім’я», Петро Порошенко намагався всі процеси тримати під власним пильним контролем. У нинішнього глави держави такого впливового політика та управлінця в його кадровій «обоймі» поки що немає.
Реванш «старих» чи запит на «нових»?
Якщо у провладної політичної сили рейтинг падає – його більша частина перерозподіляється серед інших гравців. Питання лише в тому, хто з них ефективніше зможе «підібрати» розчарований електорат колишніх тріумфаторів.
В цьому також може бути як загроза, так і можливість для нинішньої провладної команди. З одного боку – є ризик політичного реваншу від опозиційних політичних сил. Вони вже давно працюють над збільшенням власного впливу серед потенційних нових виборців. З іншого боку - «реваншисти» - це завжди можливість для чинної влади виглядати на їх тлі краще. Вибір «меншого» зла – улюблена багатоходівка політтехнологів.
Однак історія із балотуванням Володимира Зеленського та президентські вибори 2019 року як раз і продемонструвала, що в Україні можуть з’явитися «приховані» політичні можливості для зовсім несподіваних сценаріїв. Щоправда, чи збережеться цей запит і на наступних виборах президента? Чого насправді хотітимуть українці – професійних дій політиків чи чергових експериментів? І головне – до сих пір не відомо, з якого саме джерела «заб’є» нова якість української політики?
Можливо, першу відповідь на це складне запитання ми отримаємо після 25 жовтня – ретельно проаналізувавши результати місцевих виборів.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps