Реакція українського суспільства на публікацію вмісту скиньки електронної пошти працівниці «Міністерства держбезпеки ДНР» Тетяни Єгорової, яка, як виявилося, вела активну ділову переписку з багатьма українськими ЗМІ, в тому числі й із такими телеканалами як «Інтер», ICTV, «Донбас», «Громадське ТБ», «112 Україна», вкотре продемонструвала, що в Україні поряд із процесом радикалізації суспільних настроїв відбувається також примітивізація смислів.
Люди вимагають простих відповідей на складні питання. Ці «прості відповіді» з надлишком дають політики, виходячи виключно з миттєвої кон'юнктури й не гребуючи при цьому відвертою підміною понять. Тим часом, попри те, що все геніальне просто, далеко не все просте – геніально.
У процесі дорослішання людська особистість неминуче приходить до усвідомлення того, що світ не чорно-білий. Навіть якщо відкинути моральний релятивізм, що постулює не тільки умовність тих чи інших норм моралі, а й відносність добра та зла взагалі, нам усе-одно доведеться визнати, що взаємини між добром і злом мають куди більш вигадливі і хитромудрі форми, ніж лінійна взаємодія одновимірних персонажів дитячих казок, де лиходії втілюють виключно пороки, а герої – самі лише чесноти. Втім, навіть у казках герої часто вдаються до хитрощів, обману, а іноді й відвертої підлості, для того, щоб здолати лиходіїв і забезпечити торжество добра. Такий ось морально-етичний компроміс.
Безумовно, в казках не ставиться мета всебічно й глибоко осмислити проблеми добра і зла, а тим більше – дати морально-етичну оцінку допустимості використання аморальних методів для досягнення благої мети. Навіть релігійні тексти (не кажучи вже про твори філософські), намагаючись поставити систему морально-етичних координат, далеко не завжди однозначні у своїх відповідях на питання про те, що таке благо і що означає чинити належним чином. Тим більше, коли на кону занадто великі ставки, коли відмінність між добром і злом не така вже й очевидна, а методи досягнення і першого, і другого зовсім не відрізняються.
Зокрема, народна мудрість говорить, що в коханні, як і на війні, всі методи хороші. У свою чергу, Сунь-цзи – найбільший теоретик військового мистецтва, твори якого досі пір вивчають у кращих військових академіях світу, стверджував, що війна – це шлях обману, і поля битв – далеко не найкраще місце для вдосконалення чеснот. А родоначальник раціонального підходу до пояснення політики Ніколо Макіавеллі і зовсім абсолютизував цинічний принцип «мета виправдовує будь-які засоби», покладений в основу так званої real politics. Загалом, так чи інакше, будь-яка дискусія про засоби буде обертатися навколо мети і її значущості. Відповідно, замість марних і малопродуктивних спроб дати морально-етичну оцінку діям українських журналістів і керівництва телеканалів, які намагаються «налагодити співпрацю» з організаціями, які ведуть війну проти України, варто поставити собі питання про доцільність подібних кроків.
Безумовно, можна «зрозуміти й пробачити» вітчизняні ЗМІ, що виправдовують своє спілкування з «органами безпеки» так званої «ДНР» необхідністю отримати «акредитацію» на окупованій території з метою забезпечення хоча б мінімальних гарантій безпеки для своїх журналістів, які вирушають туди. У той же час, нескладно зрозуміти й реакцію тієї частини громадськості, яка обурена спробами українських ЗМІ в умовах війни «домовитися» з катами з терористичної організації, відповідальної за смерті та страждання сотень, якщо не тисяч українських патріотів. Кожен по-своєму правий.
Але питання геть в іншому. З якою метою українські журналісти намагаються потрапити на окуповані території, підконтрольні терористичним угрупованням? З метою об'єктивного висвітлення подій, що відбуваються там? Сумнівно, щоб це було можливо в умовах нетерпимості там до всього українського. Більш того, в умовах інформаційної війни вірити в об'єктивність і ідеали свободи слова, можуть тільки люди або дуже дурні, або дуже наївні. Менеджмент українських телеканалів, які займають якщо не лідерські, то принаймні помітні позиції у вітчизняному інформаційному просторі, не справляє враження людей дурних або наївних. Швидше навпаки: люди, які досягли вершин у цьому бізнесі, як правило, розумні й цинічні (закономірний результат природного відбору). Так чому ж, замість того, щоб шукати способів прорвати інформаційну блокаду, встановлену на окупованих територіях російськими маріонетками, українські ЗМІ намагаються «налагодити співпрацю» з «органами безпеки ДНР»?
До речі, хотілося б почути позицію Міністерства інформаційної політики, керівник якого – Юрій Стець, який обіцяв, що його робочий кабінет буде у Слов'янську, – не виконав щонайменше третину своїх обіцянок. Як власне і обіцянку розробити законопроект, що дозволив би використовувати поняття «нон ґрата» не тільки стосовно персон, а й щодо ЗМІ. Хтозна, якби Стець виконав ці обіцянки – можливо, сьогодні ми б не вели цю сумну розмову. Але, як відомо, історія не знає умовного способу.
У будь-якому випадку, кожен має право дати свою власну відповідь на питання про те, чим насправді є подібна поведінка українських ЗМІ: пошуками компромісу або погано завуальованою колаборацією – співпрацею з ворогом з усіма наслідками, з усіма відповідними висновками...
Хотілося б завершити цю статтю фразою з твору Володимира Ілліча Леніна «Про компроміси»: «Висновок зрозумілий: так само безглуздо зарікатися від яких би то не було угод або компромісів із розбійниками, як і виводити виправдання співучасті в бандитизмі з абстрактного положення про те, що, кажучи в цілому, угоди з розбійниками іноді допустимі й необхідні»... Але оскільки цитувати класиків марксизму-ленінізму в умовах декомунізації стало моветоном, висновок кожному доведеться зробити самостійно.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»