29 листопада Архієрейський синод Вселенського патріархату затвердив проект статуту майбутньої єдиної Української православної церкви. Також ухвалили рішення про текст томосу. Тим часом Україна визначилася з датою та місцем проведення Собору. «Собор відбудеться 15 грудня 2018 року в Святій Софії в Києві, яка протягом століть була центром православної українського релігійного життя», – сказав президент Петро Порошенко. Під час Об'єднавчого собору мають обрати предстоятеля Автокефальної помісної православної церкви й затвердити її статут. Константинополь уже надіслав запрошення на собор єпископів усіх чинних православних церков в Україні. Це 45 представників Київського патріархату, 14 – Автокефальної церкви й близько 90 – УПЦ МП. Також прибудуть екзархи Вселенського патріарха. Однак в УПЦ МП уже повідомили, що не мають наміру брати участь у Соборі.
«Слово і Діло» спробувало розібратися в питанні «соборності», змінах, які відбуваються в церковному житті України, та поцікавилося, чи є ризик, що насправді довгоочікувана епохальна подія може роз’єднати.
Політолог Андрій Єрмолаєв нагадав, що був прецедент 1917 року, коли саме на Соборі за участі вірян і православних громад відбулося обрання нового патріарха російської церкви. На той момент це була історична подія.
На його думку, саме цей захід можна розглядати як справжній Собор єдності вірян із церквою, духовенством.
«Наразі ми маємо справу лише із самоорганізацією церковних організацій. Хоча деякі церкви проводили зібрання приходів, збирали мирян, але тим не менш цей процес мав дуже обмежений характер. Навряд чи це може свідчити про широку самоорганізацію православних громад України в широкому сенсі», – зазначив Єрмолаєв.
За його словами, поки що це радше церковний захід, який може по-різному сприйматися вірянами, особливо на тлі тих непогоджених позицій, які вони чують від представників навіть тих церков, які є прибічниками формування нової церкви.
«У нас постійно кричать про соборність України, але соборність – це не зібрання церков, а та сама духовна й інституційна єдність православної громади зі своєю церквою. Саме цим ми завжди пишалися, коли згадували часи Київської Русі після татаро-монгольської навали. Це принциповий момент», – уточнив він.
Експерт пояснив, що навіть попри позицію, яку займає Константинополь у питанні підтримки появи нової церкви в Україні, готовність надати томос, аспект єдності позицій чинних православних церковних організацій, їх спроможність заявити про об’єднавчий процес спільно, тим більше йдеться про організації, які об’єднують десятки тисяч вірян, буде досить важливим ідеологічним та політичним моментом.
Питання стоїть про єдину православну громаду. Якщо Константинополь продовжить свою лінію на надання томосу, то, звичайно, це може сприйматися як спонукання до своєрідних розколів, додав він.
«Можливо, навіть як своєрідна міжцерковна війна, яка полягатиме в інформаційному, організаційному протистоянні. Якщо не брати до уваги загрозу спонукання до громадянської активності. Тут є ця загроза. Константинополь у складному становищі. Він може засвідчити, що не бачить тієї єдності для створення єдиної церкви. Підстави будуть», – підкреслив політолог.
Він звернув увагу, що в Україні зараз влада пропагує створення єдиної церкви, але Україна – поліконфесійна країна. Так, православна громада найбільш чисельна, потужна, спирається на історичні традиції, але тим не менш в Україні не лише представлені, але й користуються повагою й інші церкви.
На його думку, складається нова ситуація, пов’язана з клерикалізацією державної політики. Як далі реагуватимуть на неї інші конфесії та суспільство, під питанням. Ми входимо у виборчу кампанію, де питання віри та міжцерковних відносин буде предметом політичних спекуляцій.
«Тут може бути прихована загроза зростання напруги в суспільному середовищі. Перенесення інституційних, ідеологічних конфліктів на рівень громадянський. Це не лише питання власності сакральних споруд. Це питання взаємовідносин церков із територіями, в самих громадах», – наголосив експерт.
До яких церков ходять українці: як змінювалася релігійна прихильність населення останні п’ять роківБільшість українців ще не визначилися з питанням, хто міг би очолити помісну церкву в Україні, хоча 54 відсотки виступають за автокефалію.
Крім того, є значна кількість громадян, які радше є вірянами за культурним укладом, не воцерковленими, стихійними атеїстами, образно кажучи. Однак це також певна громадянська позиція, стан свідомості, підкреслив він.
«Люди можуть бути пасивними в церковному релігійному житті, вважати себе атеїстами. І навіть побутовий атеїзм має право на життя, як і позиція тих, хто більш воцерковлений», – додав політолог.
Це ті рішення, які можуть стати наслідком такого специфічного розуміння та організації Собору з метою створення єдиної церкви, констатував він.
«В Україні великим досягненням політиків, церковних організацій було те, що діє Рада церков, яка об’єднує різні конфесії. Однак ситуація, створена на осінь 2018 року, свідчить про те, що політики свідомо пішли на руйнацію цієї нової традиції міжконфесійного життя», – резюмував Андрій Єрмолаєв.
Як змінювалася релігійна прихильність населення за останні п’ять років – за посиланням.
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»