28-ма річниця Декларації про державний суверенітет України. Думки вголос

Читать на русском
Олександр Радчукполітолог

Саме цього дня 28 років тому депутати Верховної Ради ще Української РСР проголосували за проголошення державного суверенітету України. За відповідну Декларацію віддали свої голоси 355 нардепів, тоді як лише 4 проголосували «проти». Цей день вважається офіційною датою початку становлення новітньої історії вже незалежної України.

Документ був неоднозначно сприйнятий у тоді ще радянському суспільстві. Однак той факт, що сам документ спирався на відповідне рішення 28-го з’їзду КПУ, а згодом текст зазнав суттєвих змін у сесійній залі парламенту завдяки зусиллям депутатів від «Народного Руху України», вже був суттєвим сигналом до того, що відбуваються тектонічні зміни. На жаль, викорінити радянську спадщину в політичному та ментальному вимірі й досі остаточно не вдалося.

Лише з 2014 року українці повернулися до питання докорінного перегляду радянського періоду своєї історії. Процеси декомунізації та люстрації, які в інших пострадянських країнах відбулися ще в 1990-ті роки, українська держава почала на тлі глибокої економічної кризи та військової агресії з боку Росії.

І справді, якщо до Революції Гідності можна було б вважати, що суверенітет і незалежність – поняття, які мали досить розпливчастий зміст серед більшості українців, то саме за останні 4 роки ми всі відчули контраст між декларативними поняттями й реальним закладеним у них змістом.

У ці роки пішли з життя громадські діячі та політики, які свого часу зробили немало для становлення незалежної України. Боролися вони різними методами, однак про прямий збройний спротив щодо тих сил, які становитимуть пряму загрозу українському суверентітету, не йшлося. В новітній історії України й справді не було закладено ґрунтовної мотиваційної частини, яка мала виконувати роль такого собі «суспільного договору» або, як зазвичай підкреслюють пересічні громадяни, «національної ідеї». Це поняття замінили результати історичний референдум 1 грудня 1991 року, а згодом і непростий консенсус під час ухвалення Конституції України в 1996 році.

У чому проблема «суперповноважень» президента та форми правління в Україні?Голова МВС Арсен Аваков запропонував Петру Порошенку відмовитися від частини повноважень на користь парламентської республіки. У ситуації розбирались експерти.

Однак щось пішло не так. Є принаймні три чинники, які досі заважають динамічному розвитку України у внутрішньому політичному вимірі. Спробуємо коротко проаналізувати кожне із них і визначити, як саме виправити це становище, якою ціною та коли саме.

Дуалізм влади

Від самого початку незалежності постійно виникає дискусія щодо найприйнятнішої форми державного правління. Хто несе більшу відповідальність – парламент чи президент? Що краще – уряд, який спирається на парламентську коаліцію, чи президент як очільник виконавчої гілки влади, яка має узгоджувати свої дії із законодавчою?

Насправді, питання відповідальності в українській політиці вже настільки набило оскому, що, здається, розрубати цей Гордіїв вузол не під силу ані в революційний, ані в легітимний спосіб внесення змін до Конституції.

Питання стоїть руба: у виконавчій владі не може бути двох чи трьох центрів ухвалення рішень. Або ми будуємо парламентську республіку з потужними законотворчими традиціями, або сильну президентську вертикаль, де основну відповідальність за виконавчу владу нестиме президент.

Питання внесення змін до Конституції в питанні докорінного перегляду функцій державної влади та форми правління щоразу виникають напередодні кожних нових виборів. Жодних правових кроків із цього приводу так і не було здійснено. Кілька спроб змінювати Основний закон у стінах парламенту завершувалися визнанням їх неконституційними та поверненням до попереднього варіанту Конституції. Вочевидь, такий запит у суспільства був і після революційних подій 2014 року, однак досі не був задоволений з боку обраних народних депутатів і президента.

«Закостеніння» виборчої системи

Питання, яке вже більш ніж 12 років не можуть вирішити українські парламентарі 6-го, 7-го та 8-го скликань Верховної Ради, – це зміна виборчих правил гри. Славнозвісний Виборчий кодекс, розробкою якого займалися десятки юристів та народних депутатів, про норми якого говорилося під час безлічі прес-конференцій та круглих столів, про які вже багато разів давала свої висновки Венеційська комісія.

Виборча система з часів проголошення Декларації про суверенітет змінювалася кілька разів. Останні роки, попри те, що відомі всі головні вади змішаної виборчої системи й нібито є консенсус щодо переходу до пропорційної системи з відкритими списками, знову відкладається на невизначений термін.

Всюдисуща політика, якої ніде немає. Колонка Леоніда ШвецяВ Україні ніхто серйозно не готується до виборів президента в 2019 році. Нові кандидати не вражають, а політиків зі стажем українці на посаді глави держави бачити не хочуть.

На те, що виборчі правила гри будуть змінені восени цього року, також мало шансів. Зміни можуть бути лише точковими, тоді як для ухвалення Виборчого кодексу потрібна не одна сесія парламенту. Це означає, що, скоріш за все, і президента, і наступну Верховну Раду ми обиратимемо за старими правилами. На жаль, широкої дискусії з цього приводу в суспільстві немає. Єдині, хто ще якось намагається не залишати в спокої такий стан речей, – громадські активісти.

Що довше в Україні виборче законодавство матиме шпарини для проходження до влади представників великого капіталу та бізнесменів, які хочуть захистити чи просунути власні інтереси за рахунок політичного впливу, то менше шансів у суспільства бодай якось вплинути на позитивні зміни в державі.

Соціальні ліфти, що застрягли

Саме через попередній фактор пробитися «нагору», щоб мати можливість щось змінити в державі, є у вкрай малої кількості громадян. Це або самі представники великого капіталу, або підлеглі.

У пошуках втрачених еліт. Звідки візьмуться «нові обличчя»Запит на нових політиків як ніколи високий. Втім, де взятися новим елітам, коли всі соціальні ліфти в Україні не працюють? Про нелегкий шлях політичних скелелазів – у колонці політолога Олександра Радчука.

Ще гіршою є ситуація з рештою «соціальних ліфтів». У державі, де були зруйновані всі можливі драбини для походу в публічну політику, умовним «ліфтом» може стати лише екстраординарна подія чи кричущий випадок. Звісно, якщо це не політична технологія й не було використано з метою вкотре нейтралізувати довгоочікуваний запит українців на «нові обличчя» в політиці.

На жаль, поки єдиним дієвим інструментом сходження до влади є медійний ресурс, який підкріплений відповідними фінансовими вливаннями. Ані профспілковий, ані студентський рухи, ані громадська активність, ані служба в армії чи видатні здобутки в якійсь професійній сфері не гарантують бажаної впізнаваності. І зовсім не конвертуються в підтримку на виборах.

Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...