Вуличні протести: що не так із мотивами опозиції та реакцією влади

Читать на русском
Валентин Гладкихполітичний експерт

Останнім часом в українському суспільстві з новою гостротою спалахнули суперечки щодо доцільності та ефективності вуличних протестів. Прихильники стверджують, що лише вуличні протести є дієвим механізмом, за допомогою якого суспільство може вплинути або навіть змінити владу. І на підтвердження наводять історію двох Майданів. Противники натомість наполягають на тому, що вуличні протести є деструктивними за своєю суттю й лише розхитують ситуацію в країні, що конче небезпечно в умовах зовнішньої агресії.

Потрібно сказати, що обидві сторони до певної міри мають рацію. І так само обидві сторони багато в чому помиляються.

Прихильники вуличних протестів, заявляючи про успіх двох Майданів, забувають кілька принципово важливих моментів.

  • По-перше, геть не всі вуличні протести завершувалися результативно (звісно, якщо не вважати негативний результат також результатом). Умовно результативними можна вважати хіба що Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію Гідності. Решта спроб вуличних протестів або не розросталися до мінімально необхідних масштабів, або затухали самі по собі, або припинялися владою чи то з використанням насилля, як у випадку з акцією «Україна без Кучми», чи то без використання очевидного насилля, як у випадку з «Податковим майданом». Світова статистика ще більш показова в цьому плані – вуличні протести, які досягають цілі, особливо коли йдеться про зміну влади, – це радше виняток, ніж правило.

  • По-друге, внаслідок Майданів, як би прикро це не звучало, влада не змінювалася. У кращому разі, змінювалися люди при владі. Причому ставалося це внаслідок виборів, що відбувалися після Майданів. Результати виборів ми добре знаємо… Найцікавіше те, що ці результати, які спочатку сприймалися як беззаперечна перемога, з часом викликали в суспільстві лише розчарування та роздратування. І бажання готуватися до наступних майданів.

  • Є ще й третій дуже важливий момент, про який не люблять зайвий раз згадувати, бо він пов'язаний із питанням про роль і місце окремих представників тогочасної панівної еліти в перелічених процесах. Звісно, значно приємніше сприймати Майдан як спосіб самоорганізації суспільства в прагненні поставити на місце знахабнілу владу, ніж як інструмент у руках окремих владних груп, які воліють усунути від влади опонентів та посилити власні позиції, в'їхавши до раю на чужому горбу.

  • Але найбільш неприємний аспект вуличних протестів полягає в тому, що вони насправді можуть непомітно переростати в серйозні соціальні протистояння аж до повноцінної громадянської війни.

Неділя протестів: де в столиці відбуваються мітингиУ Києві відбувається ряд акцій і пам'ятних днів. Згідно з даними поліції, центр міста охороняють три тисячі правоохоронців. Серед яких військовослужбовці Національної гвардії України.

Причому, з огляду на досвід Латинської Америки, Азії та Африки, де не так давно все це було ледь не щоденною реальністю, можна стверджувати, що в результаті подібних соціальних зіткнень до влади часто приходили сили значно більш неефективні, корумповані й репресивні, ніж ті, які усувалися від влади під правильними патріотичними гаслами «нашими хлопцями, патріотами, антикорупціонерами тощо».

Утім, все зазначене вище не означає, що вуличні протести – це погано, небезпечно, неефективно, недоцільно тощо.

Вуличні протести – це конституційне право громадян і обмежувати його не можна в жодному разі! Та основна мета вуличних протестів мусить полягати в тому, щоб тримати владу в тонусі, будучи маркером наявності невирішених соціально-політичних і соціально-економічних проблем.

Під Радою знову сутички: мітингувальники палять шиниУ Києві на площі Конституції біля ВР мітингувальники підпалили шини. Побилися правоохоронці та мітингувальники.

У крайньому разі, гранично прийнятною вимогою й метою вуличного протесту може бути вимога дострокових виборів. Протестувальники мають усвідомлювати, що в ХХІ столітті в Європі легітимною може вважатися лише та влада, яка приходить результаті виборів, а не захоплення влади внаслідок протестів. Тож сили, які очолюють чи координують протест, мусять бути готовими в разі необхідності ВИГРАТИ вибори.

Вуличні протести політичних сил, які не здатні або не готові йти на вибори та виграти їх, виглядають або як банальна спроба спустити пару, або як намагання захопити владу в силовий спосіб. Обидва варіанти є свідченням неадекватності опозиціонерів-протестувальників та їхніх провідників.

Водночас реакція влади на вуличні протести також є дуже показовою й може бути достовірним критерієм для оцінювання її адекватності.

Будь-який вуличний протест є свідченням того, що в суспільстві є невдоволені тим, що робить влада. І в більшості країн завжди є ті, хто невдоволений поточною ситуацією й політикою – чи то внутрішньою, чи то зовнішньою. Втім, не завжди невдоволення переростає у вуличні протести. Факт переростання невдоволення у вуличний протест вже сам по собі може бути свідченням серйозних негараздів – відсутності в суспільстві інших дієвих механізмів висловлення невдоволення та можливості змусити владу відреагувати на це невдоволення.

Історія протестного руху України: від Революції на граніті до «кредитного майдану»Історія протестного руху України надзвичайно багата. Варто відзначити, що, на відміну від інших пострадянських країн, протести в Україні є дієвим інструментом впливу на владу.

Проте найбільш індикативною є реакція влади на протести.

Адекватна влада намагається виявити причини для невдоволення та протестів і максимально усунути їх. Неадекватна ж влада замість того, щоб шукати причини невдоволення громадян та усувати ці причини, прагне протидіяти протестам, заважати та репресувати. Рано чи пізно така неадекватна влада доводить ситуацію до того, що процес розгортається за сценарієм: провокація, репресія, революція.

Дивлячись під таким кутом зору на те, що останнім часом коїться в Україні, є всі підстави сумніватися в адекватності як провідників протестувальників, які живуть ілюзією про свою здатність виграти вибори, так і нинішньої української влади, яка вперто робить вигляд, що «в Багдаді все спокійно».

Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...
Загрузка...