Фраза Стіва Джобса про те, що «працювати треба не 12 годин на добу, а головою», має в Україні значно менше прихильників, ніж культові гаджети, виробництва заснованої американцем компанії. На жаль, українське суспільство застрягло в багнюці радянської трудової етики, основним критерієм якої була не втілена в конкретних результатах індивідуальна продуктивність праці, а кількість «людино-годин», зафіксованих у табелі обліку робочого часу. У нашому минулому матеріалі ми говорили про таку проблему вітчизняного парламентаризму, як «кнопкодавство». У сьогоднішньому, завершальному матеріалі серії публікацій, хотілося б поговорити про дисципліну та результативність народних обранців.
Реальність пострадянського офісу, особливо в державних установах, мало чим відрізняється від карикатурного образу, показаного в фільмах Ельдара Рязанова, де сотні співробітників марнують час на робочих місцях, у кращому разі крутять службові романи. Форма повністю підмінює собою зміст: трудова дисципліна, дрес-код, посадові інструкції, субординація, щомісячні премії, обідня перерва з 13:00 до 13:45, п’ятниця – короткий день. Словом, ordnung, ordnung, arbeit, arbeit. Результат значення не має. Головне, як писав класик: «Лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить вас!»
Зрозуміло, що потрапивши до офісу сучасної IT-компанії чи PR-агенції, такий «каменяр» не зможе збагнути, що патлатий молодик може пити пиво й, не ховаючись, переглядати порно на робочому комп’ютері, оскільки минулого разу якраз під час перегляду фільмів для дорослих і вживання алкоголю йому в голову прийшла блискавична ідея, яка дозволила фірмі заробити мільйони доларів. І це може зіграти з «каменярем» злий жарт: щойно він відкриє баночку пива та завантажить улюблений порно-сайт, як негайно буде звільнений… Звісно, якщо йому в голову раптом не прийде ідея на мільйон доларів.
Між тим, треба усвідомлювати, що принципи організації роботи та критерії для її оцінювання не можуть бути однаковими і для державної інституції, і для голлівудської кіностудії. Тому дуже кумедно спостерігати за тим, як, нахапавшись десь понять на кшталт КРІ (ключові показники ефективності), «реформатори» намагаються використовувати їх для оцінювання роботи відомств, а часом навіть уряду та парламенту.
Ще кумедніше, коли Голова Верховної Ради України починає думати, що він – голова радянського колгоспу, і методи, ефективні для керування механізаторами та доярками, будуть так само ефективні для управління парламентом.
Проблема полягає в тому, що більшість українців не розуміють ані функцій парламенту, ані критеріїв, за якими можна оцінювати роботу народних депутатів. Більше того, ця тема є вельми популярною для різноманітних спекуляцій на кшталт, депутати прогулюють пленарні засідання; депутати не працюють у комітетах; депутати не зустрічаються з виборцями!
Безумовно, все це характеризує депутатський корпус не найкращим чином. Але, водночас, треба усвідомлювати, що насправді основною функцією депутатів і парламенту є забезпечення легітимності влади. Завдання депутата – не тільки і не стільки натискати кнопки під час голосування і навіть не у тому, щоб писати закони чи вносити правка до законопроектів (це задача профільних спеціалістів). Основне завдання депутата – подобатися виборцю, викликати довіру до себе, забезпечуючи в такий спосіб згоду суспільства виконувати ті рішення, які схвалює влада.
Статистика свідчить, що левову долю всіх законопроектів в усіх розвинених країнах розробляють не члени парламенту, а урядові структури, оскільки саме вони мають необхідний для цього ресурс: фінансовий, організаційний, кадровий, інтелектуальний, інформаційний. Депутати як представницький орган лише легалізують і легітимізують рішення, напрацьовані урядовими структурами. Більше того, урядові структури формуються за участі парламенту і ефективність депутатів полягає зокрема в їхній спроможності укомплектувати такі структури компетентними фахівцями.
Словом, ефективний депутат – це депутат, який спроможний артикулювати інтереси своїх виборців з одного боку, а з іншого боку – переконувати своїх виборців у необхідності тих чи інших кроків. І особисто мої претензії до нинішнього депутатського корпусу полягають у тому, що народні депутати в переважній більшості:
абсолютно відірвані від соціальних груп, інтереси яких мусили б представляти у парламенті (що, звісно, не заважає «народним обранцям» постійно апелювати до народу);
неспроможні раціоналізувати соціальні суперечності та вести раціональну, логічно-дискурсивну дискусію щодо антагоністичних інтересів, шукаючи соціальний компроміс;
безвідповідальні як у розрізі потурання найгіршим та шкідливим для держави й соціуму бажанням широких верств населення, так і в розрізі невиконання своїх обіцянок, що викликає зневіру у людей;
своїми діями й бездіяльністю викликають широке народне невдоволення, підважуючи легітимність не лише парламенту, але й держави взагалі.
І, на жаль, банальне відвідування депутатами пленарних засідань говорить про ефективність депутата не більше, ніж відвідування школи двієчником. Коріння проблем українського парламентаризму полягає зовсім не у тому, скільки часу депутати проводять у сесійній залі. Вони – політики, а політики як ніхто мусять працювати не 8 годин п’ять разів на тиждень, а головою. А з цим у багатьох є серйозні проблеми.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»
