«Одвічні проблеми» українського парламентаризму. Частина друга: кнопкодави проти кнопкодавства

Валентин Гладкихполітичний експерт

В одному зі своїх попередніх матеріалів я повів розмову про те, чому депутати Верховної Ради України практично не здатні до продуктивної роботи. Цього разу пропоную свій погляд на таку ганебну проблему нашого парламенту, як кнопкодавство.

Аристотель, відзначаючи принципову важливість наявності дозвілля для занять філософією, наукою та мистецтвом, можливо, надто цинічно, але водночас дуже влучно стверджував: «Раби потрібні для того, щоб їхні хазяї мали вдосталь часу вправлятися у грі на флейті». Вітчизняні політики, передусім члени парламенту, яких у багатьох пострадянських країнах чомусь (мабуть, за совковою інерцією) називають «народними депутатами», хоча до народу вони мають такий самий стосунок, як морські свинки до моря, на щастя, мають вдосталь вільного часу.

Тож загалом не дивно, що своє дозвілля «слуги народу» використовують не лише на круїзи, вечірки та інші «тваринні» (в розумінні Аристотеля) способи насолоджуватися життям, але й на більш шляхетні речі, наприклад, на заняття «філософією».

Мабуть, саме через надмірну кількість ніким по-справжньому не облікованого вільного часу, оплачуваного з кишені платників податків (або легально через Державний бюджет, або майже легально через корупційні схеми), українські парламентарі замість вирішення проблем схильні перетворювати їх на «одвічні теми». Однією з таких «одвічних тем» є неособисте голосування, більше відоме як кнопкодавство.

Кумедно чути, як окремі політики виправдовують «неособисте голосування» відсутністю колег у сесійній залі через поважні причини. Депутати, мовляв, також люди – можуть хворіти чи бути у відрядженні, а голосувати за потрібні країні і суспільству закони треба, тож доводиться брати на душу гріх і грати на пультах для голосування немов вправний музикант на органі, натискаючи клавіші всіма можливими частинами тіла.

Частина третя статті 84 Конституції України говорить: «Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом особисто». Здавалося б, положення сформульоване настільки однозначно, просто й зрозуміло, що не вимагає якихось додаткових пояснень чи тлумачень. Втім, коли є час і натхнення, а головне – політична доцільність, можна пофілософствувати з будь-якого приводу, зробивши більш ніж очевидні речі не такими вже й очевидними. Тож не дивно, що «хазяї», маючи вдосталь вільного часу перетворили тлумачення Конституції України ледь не на біблійну екзегетику, якій би позаздрили не лише отці-каппадокійці, але й богослови Олександрійської школи.

Вінцем вітчизняної Конституційної екзегетики мало б стати рішення Конституційного суду України, який 7 липня 1998 року, серед іншого, постановив: «народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України. Порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними». Себто кожен закон, проголосований із порушенням норми про особисте голосування, може бути визнаний неконституційним. Між іншим, таких «законів» Верховна Рада України продукує чимало…

А тепер питання до «знавців»: Скільки законів було оскаржено борцями проти неособистого голосування в судовому порядку після виявлення фактів кнопкодавства? Між іншим, смішно чути, як окремі політики виправдовують «неособисте голосування» відсутністю колег у сесійній залі через поважні причини. Депутати, мовляв, також люди – можуть хворіти чи бути у відрядженні, а голосувати за потрібні країні й суспільству закони треба, тож доводиться брати на душу гріх і грати на пультах для голосування, немов вправний музикант на органі, натискаючи клавіші всіма можливими частинами тіла. Щоправда, за такою логікою, відрядження дружини на наукову конференцію з питань гендерної рівності можна вважати виправданням за зґвалтування сусідки.

Звісно, використовувати гасла боротьби проти кнопкодавства під час виборчих перегонів та реально використовувати наявні чи запроваджувати нові правові механізми, які б знищили це ганебне явище, – це, як то кажуть в Одесі, «дві великі різниці».

Немає сенсу зайвий раз перелічувати, як політичні сили, так і окремих політиків, що з піною біля рота розказують про необхідність боротьби з кнопкодавством. Ім’я їм – легіон. Втім, є сенс укотре звернути увагу виборців на те, що насправді, за наявності бажання й політичної волі, раз і назавжди покінчити з кнопкодавством не так складно, як стверджують творці «одвічних проблем» з-під куполу Верховної Ради, яка дедалі більше нагадує інший заклад із куполом. З тією, щоправда, відмінністю, що останній зазвичай викликає позитивні емоції, чого не скажеш про український парламент.

Покінчити з ганебним явищем кнопкодавства можна кількома способами. Крім, звісно, фантастичного, навколо якого намагаються зосередити свої спекулятивні дискусії «і мертві, і живі, і ненароджені» кнопкодави, базікаючи про «розвиток політичної культури» та «зростання політичної відповідальності». Так от, можна, наприклад, без зайвого пафосу внести зміни до Кримінального Кодексу, передбачивши за «неособисте голосування» років так 10-15 позбавлення волі з конфіскацією всієї власності, набутої непосильною працею на ниві державотворення.

Олександр ТурчиновСекретар Ради національної безпеки і оборони України
Турчинов пообіцяв після літніх канікул ввести нову систему голосування, яка виключає "кнопкодавство"Сказано 20 травня 2014 р.Статус обіцянки: Не виконано

До речі, ще одне питання до знавців і апологетів «оновленої» Верховної Ради: скільки таких законопроектів було внесено на розгляд парламенту «борцями проти кнопкодавства»?

Щось не дуже народні обранці прагнуть накинути собі на шию зашморг чи бодай наступити на горло власній пісні. Звісно, значно безпечніше роздавати обіцянки на кшталт «запровадимо практику позбавляти депутатських мандатів за кнопкодавство». Чому безпечніше? Тому що випадки, в яких повноваження народного депутата можуть бути припинені достроково, чітко окреслені Конституцією України, внести зміни до якої значно складніше, ніж внести зміни до Кримінального кодексу. І не лише тому, що для цього потрібно мінімум 300 голосів, а не 226. Словом, кнопкодави можуть спати спокійно.

А було б цікаво послухати обговорення такого законопроекту членами парламенту та проаналізувати результати голосування за нього. Втім, легко передбачити, що такий законопроект не набрав би необхідних 226 голосів, навіть якщо б за нього почали кнопкодавити всі запеклі «борці проти кнопкодавства».

Тож боротьба кнопкодавів проти кнопкодавства триватиме й далі.

Зрештою, «одвічні проблеми» існують не для того, щоб бути кимось розв’язаними, а для того, щоб «хазяям» було чим зайнятися. Втім, є підозра, що члени українського парламенту насправді займаються зовсім не вічними філософськими проблемами, а тим, чим займаються коти, коли їм нема що роботи.

Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»