«Тіньовий уряд»: гра поза законом

Опозиційний вектор – наразі найвдаліша медійна позиція для подальшої політичної діяльності для будь-якої партії. Критикувати дії уряду навздогін прийнятим рішенням - чи не найпоширеніша «опозиційна діяльність» протягом усіх років існування незалежної України. Тим не менш, право на опозицію, як елемент конкурентної боротьби, є однією з ознак демократичного суспільства. Втім, в нинішніх обставинах – і влада, й усі можливі варіації опозиції – приречені у своїй неспроможності до реалізації якісних змін в суспільстві.

Після дострокових парламентських виборів 2014 року, фактично єдиною політичною силою, яка публічно оголосила себе опозиційною до діючої провладної коаліції 5 парламентський фракцій – став «Опозиційний блок». Маючи фракцію чисельністю всього у 40 народних депутатів та мінімальне представництво у керівництві парламентських комітетів, ця політична сила навряд чи може претендувати на масштабну опозиційну діяльність. Зібравши в своїй фракції представників колишнів «регіоналів», «Опозиційний блок» має на меті використати єдину наявну у них зброю – медійний розголос.

Саме із цією метою найбільш впізнавані представники цієї парламентської фракції оголосили про створення так званого «опозиційного уряду», або, згідно із традицій провідних демократій, більш відомим як «тіньовий уряд». Прем’єр-міністром «опозиційного уряду» став народний депутат з фракції «Опозиційний блок» Борис Колесніков, віце-прем’єром з промислової політики і питань відновлення Донбасу – його соратник Олександр Вілкул, віце-прем'єром з соціальної політики і пенсійної реформи народний депутат Наталія Королевська, «силовим» віце-прем’єром став нардеп Вадим Рабінович, віце-прем'єр-міністром з реформи місцевого самоврядування - Михайло Добкін, нардеп Михайло Папієв- міністром соціального забезпечення, а Євген Мураєв - міністром економічного розвитку і торгівлі. Решту позицій в «тіньовому уряді» розподілили між політиками, громадськими діячами та журналістами, які до нинішнього скликання Верховної Ради не потрапили, але були кандидатами в списках «Опозиційного блоку», чи просто соратниками із оточення колишніх «регіоналів». Так, Костянтин Грищенко став міністром закордонних справ, а Костянтин Стогній - міністром внутрішніх справ та надзвичайних ситуацій.

В новоствореному «опозиційному уряді» вже пообіцяли розробити конкретні програми з розвитку та модернізації галузей української промисловості, а також створити якісну законодавчу базу, які зможуть стати альтернативою реформам діючої влади. «Перший пріоритет – це підготовка законодавчих актів на засіданні уряду, які наша фракція буде вносити», – пообіцяв голова парламентської фракції «Опозиційний блок» Юрій Бойко.

Втім, гучні заяви та гра на публіку нинішніх очільників «Опозиційного блоку» - ніщо інше, як підготовка до майбутніх місцевих виборів. Адже жодних юридичних підстав для створення так званого «тіньового уряду» у нинішньої самопроголошеної опозиції – немає. А винні у цьому – самі колишні «регіонали», які складають нинішній кістяк «опозиційного уряду».

Справа в тім, що до 2010 року діяльність парламентської опозиції та «тіньового уряду» були визначені у Законі України «Про Регламент Верховної Ради». Зокрема, про це йшлося в ст. 68-72. Так, саме в ст. 72 визначалися права і обов’язки так званого «опозиційного уряду»: «кожен суб’єкт опозиційної діяльності після сформування Верховною Радою персонального складу Кабінету Міністрів може утворити опозиційний уряд з числа народних депутатів - членів парламентської опозиції». Членами такого утворення могли стати лише народні депутати, які «готують альтернативні пропозиції щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів, актів Кабінету Міністрів та оприлюднюють їх у парламентських засобах масової інформації та на офіційному веб-сайті Верховної Ради».

Однак, після обрання в 2010 році президентом України Віктора Януковича, нардепи від провладної фракції Партії регіонів внесли законодавчі ініціативи, згідно з якими в парламенті офіційно могли існувати декілька опозицій. А невдовзі, в серпні 2010 року, Конституційний суд виніс рішення про скасування так званої «політичної реформи», згідно із яким глави 12 та 13(щодо формування коаліції та опозиції в парламенті) взагалі були вилучені з закону «Про Регламент Верховної Ради».

Зрештою, попередня діяльність колишніх «регіоналів» вдарила по них бумерангом. Побічним підтвердженням відсутності юридичної бази для діяльності «опозиційного уряду» є те, що його учасниками стали особи без статусу народних депутатів.

Не варто плекати ілюзій і стосовно бажання що-небудь змінити і щодо представників нинішньої влади і пропрезидентської фракції у парламенті. За рік своєї діяльності, ані Президент, ані народні депутати з його найбільшої в парламенті фракції Блоку Петра Порошенка не запропонували бодай окремим законопроектом легалізувати такий демократичний інститут, як парламентська опозиція. Цікавим є й те, що у минулорічній передвиборчій програмі Петра Порошенкана посаду Президента України система народного контролю «Слово і діло» чітко зафіксувала обіцянкупро те, що він зобов’язується «першочергово внести до Верховної Ради законопроект про парламентську опозицію». Вочевидь, в планах Президента – врахувати дане питання під час проведення так званої конституційної реформи. Однак до її проведення права та можливості парламентської опозиції залишаються юридично не регламентованими.

Щоправда, єдиним поки що народним депутатом із фракції БПП, який наприкінці минулого року виступив із пропозицію бодай якось легалізувати діяльність парламентської опозиції стала Наталія Агафонова. «Потрібно чітко розмежувати, що у нас є коаліція , є парламентська більшість, є коаліційна угода. Питання виникає в тому, хто є опозицією, а для цього потрібен закон. Поки ніде в законі поняття «опозиція» не визначено», -повідомиланардеп в ефірі одного з телеканалів.

Щоправда, декларуючи майбутні зміни до Конституції, в команді Президента активно обговорюють і формат створення самої коаліції. Зокрема у новому варіанті Основного закону, Президент пропонує аби коаліційна більшість формувалася не з фракцій, як у нинішній редакції Конституції, а за рахунок індивідуального членства в коаліції. Скоріше за все, у пропрезидентській команді на майбутнє готують ґрунт для більш зручного формату роботи в парламенті, основою якого можуть стати персональні домовленості із діючим Президентом.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло».