100 днів Ради 8-го скликання: законодавчі ініціативи чи робота над піаром?

Всього за 100 днів роботи Верховної Ради 8-го скликання суб’єктами законодавства було зареєстровано 1940 законодавчих ініціатив. При цьому, за дві останні сесії народні депутати ухвалили 313 законів. Іншими словами, на кожен прийнятий документ припадає 6 зареєстрованих. Якість самих законопроектів залишається вкрай низькою: багато з цих документів написані не для запровадження змін у суспільстві, а більше для власного піару чи імітації активної депутатської діяльності.

Після Революції Гідності Верховна Рада 8-го скликання перетворилась на справжній дискусійний майданчик. В парламенті, окрім представників великого капіталу, з’явилися громадські діячі, молоді політики, комбати, колишні сотники самооборони Майдану. В Раді не бракує бійок, запеклих суперечок, скандальних голосувань, лобістських ініціатив. Проте нинішній парламент так і не став справжнім центром прийняття політичних та державних рішень – усі ключові законодавчі ініціативи були ініційовані або Президентом, або Кабміном, які, в свою чергу, керуються настановами від західних партнерів.

Ключова проблема ВР 8-го скликання полягає як раз не у відсутності політичної конкуренції. В парламентському середовищі не вистачає справжньої ідеологічної дискусії щодо майбутнього політичного і економічного курсу України. Крім того, народним депутатам бракує юридичного досвіду та серйозного правового підходу до створення якісних законів.

Верховна Рада й доти залишатиметься неефективною інституцією, доки в суспільстві не з’явиться запит на створення та функціонування справді ідейного партійного руху. 3 з 5 політичних партій, фракції яких наразі є найбільшими за своїм складом у діючій коаліції, були створені менше, ніж за півроку до позачергових парламентських виборів, які відбулися у жовтні 2014 року. Створювалися вони за принципом «потягів»: до основного «локомотиву» (в даному випадку, «моделі» називаються відповідно – «Порошенко», «Яценюк», «Садовий») прикріплювалася відповідна (до величини рейтингу «локомотивів») кількість «вагонів». У «вагони» СВ-класу (ті, що ближчі до «локомотиву», тобто «прохідні» місця у партійних списках) потрапляли або запрошувалися більш відомі та грошовиті «пасажири», у «купейні вагони» – найбільш спритні та потенційно рейтингові, а на «плацкарт» – близькі до партійної верхівки виконавці середньої ланки.

Впливовість парламентських фракцій і народних депутатів залежить не від результатів їхньої законотворчої роботи, а від коливань рейтингу справжніх власників «політичних проектів», від імені яких ці народні обранці й потрапили до найвищого представницького органу країни. Тобто оцінка діяльності пропрезидентської фракції Блоку Петра Порошенка залежить від сприйняття роботи Президента. Пересічному українцю байдуже, якої якості, про що і скільки законопроектів подали нардепи від фракції «Народного фронту», натомість падіння рейтингу прем’єр-міністра Арсенія Яценюка пропорційно відобразиться на прихильності виборців до цієї політичної сили.

Знаючи це, народні обранці використовують свою присутність у Верховну Раду з подвійною метою: або покращити своє матеріальне становище, або наростити власні «політичні м’язи». Для задоволення першої мети вони стають інструментами в лобістських схемах просування тих чи інших інтересів зацікавлених політичних груп. Аби досягти другої мети – вони застосовують відвертий популізм, реєструючи ті законопроекти, які завідома неоднозначно сприйматимуться у суспільстві.

До прикладу, за останній тиждень були зареєстровані законопроект №2290 «Про діяльність форекс-дилерів в Україні» авторства народного депутата Сергія Рудика (позафракційний), та проект закону №2268 «Про букмекерську діяльність в Україні», автором якого є нардеп Павло Кишкар («Самопоміч»). З одного боку дані законодавчі ініціативи є досить прогресивними за своєю суттю, з іншого – не є нагальними для вирішення більш серйозних проблем у країні.

Прикладом влучного піару за рахунок реєстрації скандальних законодавчих ініціатив стало відверте обурення громадськості, викликане законопроектом №2111 народного депутата Василя Петьовки (позафракційний) «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію» (щодо поширення масової інформації в мережі «Інтернет»). Цим законопроектом пропонувалося повністю регламентувати діяльність так званої «блогосфери»: блогери б мусили б оприлюднити свої справжні прізвища та ім’я, адресу проживання, тощо. У разі прийняття даного документу, блогери були б зобов'язані перевіряти достовірність розміщеної інформації про приватне життя громадян, не допускати поширення недостовірної інформації під виглядом достовірних повідомлень. Зрозуміло, що даний законопроект, яким, по суті, мала б запроваджуватися жорстка цензура в Інтернеті, не знайшов розуміння і серед юристів, і серед активної громадськості. Сам пан Петьовка вже за кілька днів відкликав свій законопроект.

Ще однією гучною спробою обмежити демократичні свободи нещодавно відзначився нардеп від «Народного фронту» Костянтин Матейченко. Він зареєстрував проект закону №2225, в якому запропонував внести зміни до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за «умисні дії з підриву авторитету держави та влади». Винних у цьому злочині нардеп пропонував карати виправними роботами настрок до 2 років, арешту до 6 місяців або позбавлення волі до 3 років. Вже на наступний день в прес-службі «Народного фронту» повідомили, що пан Матейченко відізвав свій законопроект через те, що «у ньому неправильно виписана норма, яка може трактуватися двояко».

Подібних законодавчих ініціатив достатньо. Чи є вони корисними та потрібними для суспільства – питання риторичне. Поки Верховна Рада не стане справжнім майданчиком для прийняття ключових законодавчих рішень, народні обранці продовжать використовувати її як платформу для власного піару. Чи це будуть скандальні законопроекти, чи блокування трибуни із різноманітними вимогами, чи бійки в кулуарах – усі ці дії мають мало спільного із вдосконалення законодавчої бази для поліпшення якості різних сфер життя виборців.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло».