10 років... Період, сповнений постмайданівськими спогадами та пронизаний дзвінким відлунням щоденної політичної беззмістовності.
Ми сподівались, що пройдемо їх на одному диханні, однак у декого – їх просто забрали і продовжують забирати. Тому справедливо говорити про те, що цього дня уже ніколи в історії нашої держави не буде місця для річниці. Сьогодні ми переживаємо роковини по вчергове втраченим можливостям, задушеним у зародку, знову пробудженим сподіванням і, звичайно ж, Героям, Героям, Героям... Покладені життя – головна ціннісна відмінність між украънськими революціями 2004 та 2014 років.
На жаль для самих Героїв, і на щастя для України – вони не мали природної долі розсудливості, а їх інстинкт самозбереження виявився на порядок нижчим за власні моральні та світоглядні погляди. Головне, що у всіх них життя було наповнене змістом та засноване на справжніх стрижнях такої банальної і водночас дефіцитної в нинішніх умовах людяності та відданості власним ідеалам.
Чого не скажеш про представників політичних еліт, які ось уже рік як на хвилі народних протестів прийшли до влади, однак запустити двигун європейської реформаторської машини так і не змогли.
З одного боку – тому що заміна одного б/у владного двигуна на інший — ніколи не дасть ефективного результату. Особливо, якщо врахувати, що, попри всі косметичні оновлення, його маркування все одно залишається в межах «совдепії». В структурах, підходах, рішеннях, мисленні... А заражаюче бажання централізовано впливати і контролювати всіх, що проглядається і як у президентській, так і в прем'єрській вертикалях влади — зайве тому підтвердження.
З іншого боку – тому, що сподіватись на швидку їзду дорогою реформ, імітуючи цей рух лише словесно — теж небезпечно. Не лише персонально для тих, хто «рулить» і відповідає за ситуацію в країні, але й для держави в цілому. Адже такого рівня втрат територіального, економічного суверенітету держави як зараз, уже в постмайданний період, Україна не знала ще ніколи. Такого рівня прихованого соціального напруження, яке поки, за словами політолога Володимира Фесенка, ще хоча б якось стримує війна — ще не було ніколи. Такого рівня політичної непередбачуваності, яку прогнозують майбутньому парламенту, тим більше, в умовах війни — ще не спостерігалося. Ну і, в решті решт, таких наслідків від економічної недалекоглядності, що чекають Україну вже наступного року — ми ще не знали.
Чи страшно? Напевно ні, оскільки зі страхом українці розпрощались якщо не на Майданах, то в зоні бойових дій на сході. В той же час, на думку спадає один єдиний висновок, на який довелось наштовхнутися, блукаючи поглядом по стрічках соціальних мереж.
«У революцій немає більших ворогів, аніж люди, що за рахунок них виросли». І поки для кожного із нас не перестане бути актуальним пророцтво відомого поляка Єжи Лєца, про те, що «обличчя ворога вражає мене тоді, коли я помічаю, як воно схоже на моє», а наші бійці не будуть казати про «сєпарів з двох боків окопів – і не відомо, хто б'є більше» – доти не варто сподіватися й на зміну обличчя України в цілому.
Євген Заїка, спеціально для «Слово і Діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»