Чого чекати від Майдану?

Читать на русском

Кулуарні перемовини давно стали характерною рисою української політики. Відкритий діалог між владою та опозицією, владою та громадянським суспільством в незалежній Україні досі не практикувався. Разом з тим, утаємничена, секретна розмова політиків в коридорах влади породжує міфи, чутки та плітки серед народу, які замінюють собою відсутність достовірної інформації.

Сьогодні, в розпал суспільно-політичної та економічної кризи, замість відкритого діалогу влади з громадянським суспільством ми бачимо кулуарні перемовини з опозицією, замість вирішення вимог мітингувальників – перерозподіл владних крісел між владою та опозицією. Головний порядок денний опозиції та влади давно змістився в бік розподілу повноважень: переформатування більшості в парламенті, внесення змін до Конституції, призначення нового уряду. Політики розмірковують над тим, який уряд сформувати – опозиційний, коаліційний чи технічний – повністю відсторонюючись від вимог мітингувальників і тих, хто їм співчуває.  На порядку денному протестних сил стоять зовсім інші питання: відставка Президента, звільнення всіх без виключення активістів, покарання всіх винних у насильстві над людьми та повна люстрація влади.

Необхідність висунути  делегатів до влади від Майдану назріла давно. Якщо на початку протестів важко було зрозуміти, хто має стати таким делегатом, то сьогодні приблизний список лідерів Майдану вже сформувався. Однак від подібної ідеї рішуче відсторонюється як влада, так і опозиція.

В результаті суспільство «кипить в своєму соку», а влада – «в своєму», прірва між ними не скорочується.  Опозиція, що мала б заповнювати цю прірву, в решті решт, вдалася до кулуарних перемовин, і це стало їх стратегічним прорахунком. Лише один раз за тижні перемовин з владою виникло питання про відкритий діалог. Ініціював його, за словами лідера «УДАРу» Віталія Кличка, сам Президент, і опозиціонер, з його ж слів, на такі умови погодився. Однак питання відкритих перемовин швидко «зам’ялося». Якщо уявити, що утаємничений український Президент і мав швидкоплинну думку про можливість розсекречення перемовин з опозицією, то дуже швидко з нею й розпрощався.

Слово – за народом

Після стадії вуличного протесту Євромайдан увійшов у стадію парламентських перемовин. Один з опозиційних лідерів Юрій Луценко заявив, що «вулиця сказала все, що могла», далі - слово за парламентом. Однак, чи правий він?

Парламентські перемовини, що були забезпечені натиском вулиці, задовольнити її вимоги виявилися неспроможними. Ні влада, ні опозиція не готові до повноцінного вирішення конфлікту, що передбачає повне задоволення вимог мітингувальників. Натомість вони сподіваються, що перерозподіл владних крісел разом з косметичними заходами щодо врегулювання конфлікту та часткове задоволення вимог мітингувальників і громадянського суспільства допоможуть зняти напругу, ослабити протестні настрої та, в ідеалі, розпустити Майдан. Однак подібна думка є хибною: косметичні поблажки не вирішують глибинні проблеми в суспільстві і, що найголовніше, не «змивають» пролиту кров.

Отож варіанти подальшого розвитку подій на вулиці наступні:

1-  активісти сприймають напівміри і розходяться (спочатку йдуть активісти політичних партій, а за ними поступово всі інші групи спротиву);

2-  помірковані активісти та активісти партій розходяться, а найбільш радикальних виганяють силою (подібна ситуація трапилась під час насильного звільнення від мітингувальників силами самої ж опозиції міністерств аграрної політики, юстиції та енергетики);

3-  найбільш організовані та рішучі структури Майдану – радикальний «Правий Сектор», Самооборона Майдану та Автомайдан – розпочинають блокування урядового кварталу («Правий Сектор» уже оголосив загальну мобілізацію активістів для відповідного кроку). Після цього влада або погоджується на перемовини з активістами, або розпочинає відкрите збройне протистояння.

Третій варіант розвитку подій є найбільш ймовірним та небезпечним, адже відкрита конфронтація є неконтрольованою. Разом з тим, перші два варіанти виходу із ситуації не послугують вирішенню конфлікту, а лише переведуть його в латентний стан. З часом протест може вибухнути з подвійною силою.

Серед політиків сьогодні популярно говорити, що «хтось штовхає Україну до громадянської війни», породжуючи нові кола насильства та конфліктів. Насправді, до війни народ штовхають самі ж політики, котрі неспроможні приймати вольові рішення: опозиція – відстоювати вимоги тих, завдяки кому вони отримали шанс на владні крісла, влада – поступатися своїми кріслами, якщо народ цього вимагає. І, якщо історія політиків досі нічому не навчила, то реальні події в Україні можуть продемонструвати наочно, як може радикалізуватися мирний народ, зраджений в своїх устремліннях.


Підписуйтесь на наш аккаунт в Telegram, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Поділитися: